Спогад з нагоди 60-річчя у шлюбі
Автобіографічна гумореска
Утнути і здивувати - то, мабуть, на думці в кожного парубка, коли він збирається з коханою на рушничок стати. Я не був винятком.
А відбувалося це 1958 року на Донбасі, в шахтарському селищі Добропіллі, куди молодий одеський журналіст примчав, окрилений згодою його Ліленьки Собенко розписатися саме там, де вона, лікар, знайшла себе, працюючи за призначенням. Уже похвалилася, що у шахту спускалась: щасливий майстер вибою, у дружини якого Ліля гарно прийняла його синочка-первістка, влаштував їй екскурсію.
Події ми з Лілею спланували чітко: після роботи її із завідувачкою як свідком привезуть прямо до ЗАГСу, я лицарем підлечу до автівки. Як, без нічого? А сюрприз?
Ідея! Майну на шахту, знайду майстра, попрошусь у вибій і повернуся з ним, теж як свідком, в залу реєстрації шлюбу з акуратною брилою «чорного золота», видобутого у лаві власноручно відбійним молотком. Наречена, усе жіноцтво будуть у захваті!..
Часу до моменту реєстрації досить, вирішив я. Вперед!
Все пішло, як по маслу: майстер зрадів, начальник шахти дав дозвіл, підземний потяг з вагонеток підвіз нас до місця, де я видобув задуманий скарб - і гайда до ствола, до кліті, бо ж далеченько...
«Чудова дорога до щасливої миті!» - тішивсь я. І раптом наш
навантажений вугіллям составчик вагонеток затрясся і вкляк на місці.
- Це ж треба – забуритися! - з гіркотою вигукнув майстер.
До того я вже не раз бував у шахті, і знав, що означав його вигук: якась із вагонеток зійшла з рейок.
- Підемо до кліті пішки...
- Так, час квапить,- підхопивсь я.
Як ми потім не поспішали, а з кліті вийшли з явним запізненням.
- З-під душу вскочимо у мого «москвича» і, може, встигнемо, - спробував заспокоїти мене майстер.
- «Може» - тут не припустиме,- заперечив я сам не свій. - Заводь «москвича», дорогий...
- Та ми ж як чорти! – сплеснув руками об поли спецівки майстер.
- Краще з’явитися «чортом», ніж ... Ти уявляєш?..
«Москвич» вилетів з території шахти, мов на гонках.
Біля ЗАГСу нас уже здивовано зустрічали його розпорядниця,
Ліля і її завідувачка відділенням.
- Це він? - ахнула розпорядниця, глянувши на мене з брилою блискучого антрациту на грудях спецівки.
- Він! - зареготала, усе зрозумівши, Ліля.
- Ну, «чортів» мені ще не доводилося розписувати! - зареготала
й розпорядниця. - Прошу до зали урочистих реєстрацій.
Ліля витерла мої руки і губи чистенькою хусточкою, ми розписалися в журналі, одержали посвідчення про шлюб, а майстер тим часом відкоркував принесене мною ще до пригоди шампанське, розклав солодощі. Ми з Ліленькою прийняли найперші поздоровлення.
Із ЗАГСу «москвич» усе-таки повіз нас з майстром знову на шахту - під душ і переодягнутись.
На прощання майстер ще раз подякував Лілі за знайденого нею «в капусті» його синочка, побажав нам, молодятам, вдалої дороги, адже завтра вранці мали від’їжджати до Одеси, і ми, щасливі, неквапливо попрямували вулицею селища.
Відтоді минуло 60 років. За час, що пролетів упродовж «не марно прожитого життя», Ліля Миколаївна Дуброва набула більш як сорокалітнього цілительського стажу в найстарішому одеському пологовому будинку № 2, зокрема й на багаторічній посаді головного лікаря. Автор же цих рядків, заступник редактора обласної газети, став нарисовцем, написав 25 книжок публіцистики й понад тисячу фейлетонів та гуморесок - і для газет, і для книжок, «переслідуваний» багатьма Всеукраїнськими журналістськими й літературними преміями.
А свій неабиякий ювілей у шлюбі ми з Лілею Миколаївною зустріли не лише в колі сина й дочки, а й онуків, головне ж - правнука Марка Дуброва, пepвістка восьмого покоління нашого роду в Причорномор’ї.
...От що буває, коли «чорт” із донбасівської шахти вискакує з наших рідних українських глибин.
Борис Дубров
На знімку: 2018 рік – знайомство з правнуком, народженим 10 жовтня 2018 року в пологовому будинку № 2
