«Чорт» у ЗАГСІ

Спогад з нагоди 60-річчя у шлюбі

Автобіографічна гумореска

Утнути і здивувати - то, мабуть, на думці в кожного парубка, коли він збирається з коханою на рушничок стати. Я не був ви­нятком.

А відбувалося це 1958 року на Донбасі, в шахтарському селищі Добропіллі, куди молодий одеський журналіст примчав, окрилений згодою його Ліленьки Собенко розписатися саме там, де вона, лікар, знайшла себе, працюючи за призначенням. Уже похвалилася, що у шахту спускалась: щасливий майстер вибою, у дружини якого Ліля гарно прийняла його синочка-первістка, влаштував їй екскурсію.

Події ми з Лілею спланували чітко: після роботи її із заві­дувачкою як свідком привезуть прямо до ЗАГСу, я лицарем підлечу до автівки. Як, без нічого? А сюрприз?

Ідея! Майну на шахту, знайду майстра, попрошусь у вибій і повернуся з ним, теж як свідком, в залу реєстрації шлюбу з акуратною брилою «чорного золота», видобутого у лаві власно­ручно відбійним молотком. Наречена, усе жіноцтво будуть у захваті!..

Часу до моменту реєстрації досить, вирішив я. Вперед!

Все пішло, як по маслу: майстер зрадів, начальник шахти дав дозвіл, підземний потяг з вагонеток підвіз нас до міс­ця, де я видобув задуманий скарб - і гайда до ствола, до клі­ті, бо ж далеченько...

«Чудова дорога до щасливої миті!» - тішивсь я. І раптом наш

навантажений вугіллям составчик вагонеток затрясся і вкляк на місці.

- Це ж треба – забуритися! - з гіркотою вигукнув майстер.

До того я вже не раз бував у шахті, і знав, що означав його вигук: якась із вагонеток зійшла з рейок.

- Підемо до кліті пішки...

- Так, час квапить,- підхопивсь я.

Як ми потім не поспішали, а з кліті вийшли з явним запізненням.

- З-під душу вскочимо у мого «москвича» і, може, встигнемо, - спробував заспокоїти мене майстер.

- «Може» - тут не припустиме,- заперечив я сам не свій. - Заводь «москвича», дорогий...

- Та ми ж як чорти! – сплеснув руками об поли спецівки майстер.

- Краще з’явитися «чортом», ніж ... Ти уявляєш?..

«Москвич» вилетів з території шахти, мов на гонках.

Біля ЗАГСу нас уже здивовано зустрічали його розпорядниця,

Ліля і її завідувачка відділенням.

- Це він? - ахнула розпорядниця, глянувши на мене з брилою блискучого антрациту на грудях спецівки.

- Він! - зареготала, усе зрозумівши, Ліля.

- Ну, «чортів» мені ще не доводилося розписувати! - зареготала

й розпорядниця. - Прошу до зали урочистих реєстрацій.

Ліля витерла мої руки і губи чистенькою хусточкою, ми розписалися в журналі, одержали посвідчення про шлюб, а майстер тим часом відкоркував принесене мною ще до пригоди шампанське, розклав солодощі. Ми з Ліленькою прийняли найперші поздоровлення.

Із ЗАГСу «москвич» усе-таки повіз нас з майстром знову на шахту - під душ і переодягнутись.

На прощання майстер ще раз подякував Лілі за знайденого нею «в капусті» його синочка, побажав нам, молодятам, вдалої дороги, адже завтра вранці мали від’їжджати до Одеси, і ми, щас­ливі, неквапливо попрямували вулицею селища.

Відтоді минуло 60 років. За час, що пролетів упродовж «не марно прожитого життя», Ліля Миколаївна Дуброва набула більш як сорокалітнього цілительського стажу в найстарішому одеському пологовому бу­динку № 2, зокрема й на багаторічній посаді головного лікаря. Автор же цих рядків, заступник редактора обласної газети, став нарисовцем, написав 25 книжок публіцистики й понад тисячу фейлетонів та гуморесок - і для газет, і для книжок, «переслідуваний» багатьма Всеукраїнськими журналістськими й літературними преміями.

А свій неабиякий ювілей у шлюбі ми з Лілею Миколаївною зустріли не лише в колі сина  й дочки, а й онуків, головне ж - правнука Марка Дуброва, пepвістка восьмого покоління нашого роду в Причорномор’ї.

...От що буває, коли «чорт” із донбасівської шахти ви­скакує з наших рідних українських глибин.

Борис Дубров

На знімку: 2018 рік – знайомство з правнуком, народженим 10 жовтня 2018 року в пологовому будинку № 2

Район: 
Выпуск: 

Схожі статті