Тетянчині чобітки

Наталчині батьки жили не надто заможно, утім, як і більшість родин у радянські часи. Проте інколи дівчинка мала обновку, і щоранку гарячий сніданок: її мама прокидалась удосвіта, розпалювала плиту, готувала страву для сім’ї на весь день, потім ішла на  роботу. А в Тетянки мами не було. Пізньої осені її віднесли у вишеньки, де останньою хатинкою статної та вродливої жінки став пагорб у квітах.

 До того  скорботного дня небіжчиця мучилась два роки від невиліковної хвороби. Тетянка після школи практично не відходила від мами. Молодшу сестричку Іванку не обтяжувала турботами, доглядала маму сама. Навіть уночі спала поруч з мамою, на розгорнутому долі старенькому пальтечку. Мама вже втомилася жити, відмовлялася від їжі. Тож Тетянка терла домашню моркву, вичавлювала сік (скільки могли видавити її дитячі руки) і силоміць заставляла маму випивати. Дівчинка вичитала, що морквяний сік робить чудеса і сподівалась, що він допоможе  її мамі одужати. Не допоміг. 

Коли матусі не стало, татко Петро пристав до одинокої жінки, що жила неподалік. Сусіди тільки руками розводили, мовляв, правду кажуть, як мати вмре, то батькові й  очі повилазять, про дітей не подбає. Петрова турбота про доньок обмежувалася заготівлею дров на зиму та відвідинами вранці, щоб дівчатка бува не проспали до школи. Нова дружина інтересу до падчерок не виявляла, опікувалась тим, щоб вчасно відібрати  у Петра зарплату й закалимлені гроші.

Знедолені сестри вчилися жити самі: варити їжу, вести господарство, обробляти город. Щомісячної пенсії, яку держава виділяла дітям-сиротам, на великі покупки не вистачало. Та й розпорядитися ними вміло дівчаткам не завжди вдавалося.  

До школи сестри ходили з іншими школярками, що мешкали на їхній вулиці. Прямували  гамірним гуртом, розповідаючи цікаві історії. Якось Тетянка звернула увагу на нові Наталчині чобітки, насиченого коричневого кольору, на високих підборах.

– Невістка подарувала? – поцікавилась Таня, маючи на увазі братову дружину, від якої Наталі інколи діставалися модні речі. – Чи батьки купили?

– Купили. У Києві на Подолі. – відказала Наталка.

А мені не подобаються. Бувають і кращі, – відповіла Тетяна.

Наталя лише плечима знизала. Та за тиждень у Тетянки з’явилися такі ж самі чобітки, і подруга не могла збагнути, навіщо їх було купувати,  якщо вони для неї не такі вже й гарні. Але правду дізнається лише через тридцять років, коли у обох посивіють скроні.

Добро повертається 

По закінченню школи Тетянка влаштувалась на роботу на Дарницький шовковий комбінат. Заочно закінчила інститут. Вийшла заміж, народила дітей, відкрила своє підприємство. Паралельно займалась благодійністю: дуже часто люди, які в дитинстві скуштували фунт лиха, проявляють милосердя до знедолених. 

Усе в житті у Тетяни було добре, та жінка чомусь перебувала у  роздумах. Так, немов їй муляв нерозв’язаний життєвий вузол, чи  неповернутий вчасно борг. Якось несподівано поїхала  в рідне містечко, дуже хотіла побачити свою вчительку, та виявилось, що Ольга Олексіївна виїхала в село до своєї сестри. Тетяна роздобула у сусідів номер телефону вчительки та поросила дозволу  приїхати.

Збираючись у далеку путь, вона хотіла подякувати Ользі Олексіївні. Зазвичай ми вдячні педагогам за науку, за предмет, який опанували, за строге виховання. Тетяні Ольга Олексіївна дала значно більше.

Учителька зустріла колишню ученицю привітно. У глухому селі, де  вона мешкала, столичні жителі, а тим паче учні гостюють не часто. Тетяна вийняла з пакунків гостинці: елітну каву, оливкову олію, цукерки, торт. Дістала й конверт з грішми…

 Учителька знітилася:

– Таню, ти думаєш, що я така бідна і тому привезла мені все це?

Ні, Ольго Олексіївно, я так не думаю. Істинне багатство не вимірюється грішми, бо його не візьмеш з собою у Вічність. Іноді бідна людина чи зі скромними статками  -  багата душею і в очах у Господа важить більше, ніж олігарх. Я про інше. Ви дали мені значно більше: і знання і материнську любов, яку не виміряєш грішми. І знаєте, я дуже вдячна Вам за чобітки, які Ви купили для мене, коли я була ще підлітком  у школі. 

У Ольги Олексіївни зволожились очі: вона згадала, як у дев’ятому класі Тетянка до школи ходила в старих бурках. А її однокласниці з повних сімей, не зважаючи на дефіцит, мали зручні шкіряні чобітки. Учителька бачила, як Тетянка не раз, бува, знітиться, особливо біля дошки. Як на перервах заглядалась на обновки подруг, перш за все на модельне взуття Наталки. Тому й запропонувала Тані: «Поїдемо в неділю до Києва, купимо тобі зимові чобітки». Дівчині сказала, що гроші на них виділила школа. 

 …Уже згодом, на власних хлібах, знаючи ціну копійці,  Тетяна збагнула, що  виділених школою коштів не достатньо було на чобітки,  які коштували сто карбованців. Здогадалася, що решту вчителька доклала зі своєї зарплатні. Тому Тетяна вважала своїм обов’язком якось віддячити вчительці. І як виявилось, доречно.

Ольга Олексіївна жила досить скромно. Тому і виїхала в село,  бо біля землі, якщо маєш сили й не лінуєшся, легше вижити. Улітку вчителька продавала на ринку вирощені на городі помідори та огірки, а взимку –  квасолю, насіння, сушені яблука й груші на узвар. Виручені кошти збирали на паливо, щоб було затишно в хатині. Іноді зимової пори Ольга Олексіївна, продаючи на стихійному базарі лишки,  мерзла у своїх стареньких чоботях. Презентованих Танею грошей вистачило на тепле взуття і Ользі Олексіївні, і її сестрі. Так учительчине милосердя  повернулося до неї в потрібний час. 

Наталія КУМАЙГОРОДСЬКА

Історія не вигадана, та з етичних міркувань дещо змінені імена та окремі обставини з життя героїв…

Район: 
Выпуск: 

Схожі статті