Рясні роси журналістських доріг

Володимиру Новаку – 70!

Володимиру Новаку, уродженцю золотавого нивами і блакитного водоймами Міжлимання, доля щедро подарувала різні таланти, серед яких -досконале володіння словом та вміння щиро спілкуватися з людьми. У журналістському середовищі його по праву називають «метром» за точність вислову, відвертість у стосунках і відданість справі.  Недарма журналіст-ювіляр свого часу став  переможцем  загальнонаціонального конкурсу «Журналістська гідність».

  Володимир Новак – представник тієї журналістики, яка несе людям добру звістку, захищає від біди, дарує надію. 

 Спочатку ж була любов до землі. Не полюбити її, родючу, щедру, оповиту морськими туманами і зігріту південним сонцем, було просто неможливо. 

 Можна з точністю перерахувати роки його служби, ранги і посади, нагороди і відзнаки за заслуги перед Одесою, краєм та державою. Їх безліч. Але  з точністю назвати кількість публікацій Заслуженого журналіста України  Володимира Новака, у тому числі і у нашому виданні, як і перелічити героїв його матеріалів, події, які він висвітлив на сторінках газет і журналів України - неможливо. 

  Читачі вдячні йому за точний факт, за гостре слово, за розуміння того, що головною дійовою особою для справжнього журналіста була і залишається проста людина-трудівник.

  Ми вітаємо ветерана  української  преси зі славним ювілеєм, і пропонуємо вашій увазі дві скорочені глави з книги «Великою журналістикою покликані», що днями побачить світ.  

 КАВУНИ ДЛЯ РАДИ БЕЗПЕКИ ООН

Одного дня, а було це наприкінці літа, до мого службового кабінету на п’ятому поверсі одеської «стєкляшки» (так одесити у просторіччі величають багатоповерхову офісну споруду обласної ради на вулиці Канатній, 83), вихором залітає спітнілий Микола Маслов. Наш Микола, з яким два роки поспіль провели на навчанні у столиці.

 – Ти звідкіля тут узявся? Як же ж там Америка без тебе? – ошелешено запитую давнього знайомого і приятеля. – Дали відпустку. Прилетів з Нью-Йорка з дружиною і донькою. Ось привіз тобі тамтешню телефонну слухавку. Бери і користуйся, дуже корисна річ, – протягує свій блискучий презент. 

  Подякувавши, запрошую випити чаю або кави. – Та ні, у мене обмаль часу, – махає він руками. – Хочу ще заскочити на рідне телебачення, до обласного радіо зайти, зустрітися зі своїм колишнім керівником облтелерадіокомітету Петром Зарічанським, головним редактором газети «Одеські вісті» Іваном Нєновим. Як бачиш, – мовить, – цілий портфель завдань поставив перед собою… 

   Поки слухаю, розмірковуючи над тим, хто і де з названих осіб перебуває, Микола Маслов каже далі: 

– Вибач, Володимире Софроновичу, але я до тебе з невеличким проханням. Мої рідні в Америці дуже скучили  за нашими українськими кавунами і динями. Можливо, посприяєш придбати їх десь безпосередньо у полі?, – каже колега. – У тебе ж, знаю, знайомих господарників завжди було багато…

 – Думаю, що великих проблем із цим не буде, – відповідаю. – Мій старший брат Анатолій працює у приміському колгоспі завгоспом, допоможе через бухгалтерію оформити необхідні папери і, будь ласка, бери цього добра скільки забажаєш... Через кілька днів ми на моєму службовому авто поїхали в одеське Міжлимання до брата, який звів нас з тодішнім головою колгоспу імені Котовського Борисом Любчиком. Останній, дізнавшись про мету нашого візиту і гостя із самої штаб-квартири Ради Безпеки ООН, а Микола працював кореспондентом при цій високій міжнародній структурі, дав вказівку негайно виписати товарну накладну і зробити так, щоб не виникало у нас проблем на баштані. А для супроводу відрядив із нами ще й свою секретарку Валентину Задорожню – мою колишню однокласницю і подругу з села Августівка.

  Дорогою до поля у сусідню Протопопівку Микола жваво і весело розповідав про життя у зірковій капіталістичній країні. Валя, якій у школі ми колись знічев’я приліпили вуличне прізвисько Лисичка, уважно слухала Маслова, широко розкривши очі і рота. До цього далі, ніж рідна Августівка, Одеса і Білгород-Дністровський, де вона після восьми класів проходила навчання на бухгалтера, дівчина ніде не бувала. А тут такий розкішний заокеанський гість. Штани напрасовані, на черевиках дорогі шнурки, обличчя аж лисниться від високоякісних заокеанських продуктів і парфумів. Оце кавалер! 

– Володю, який гарний і розумний у тебе товариш, – щебетала вона біля мене, коли гість  відходив від нас у пошуках великобоких «рябчиків», «туманчиків», «циганочок» і «репанок» – чарівних кавунчиків, котрими рясніло колгоспне поле одеського Міжлимання. Так по-простому і вельми люб’язно мої односельчани називали різні сорти кавунів і динь. 

– Валю, – кажу їй стиха, – не будуй щодо нього ніяких райдужних планів: мій друг Коля вже давно жонатий, має другу половинку і доньку. Вони чекають на нього в Одесі. І дружина така, що суперниці очі повитягує… Пізніше я довідався, що тоді мій американський колега, і це підтвердив час, будував собі план назавжди залишитися за океаном. 

 АПЛОДУЮТЬ НЕ ЛИШЕ  АКТОРАМ

 Авторитет Тернополя, як колоритного, компактного і привабливого міста, почав набувати міжнародної уваги. У 1987 році на базі місцевого озера пройшов чемпіонат світу з водномоторного спорту. ТАРС зобов’язав мене готувати матеріали із цих змагань. Умова була одна: повідомлення у Москві повинні з’явитися до початку інформаційної телевізійної програми «Время», яку дивилися уся країна. – У Вас є телефонний зв’язок з виходом на міжміські дзвінки? – запитую керівника ДТСААФу, де проходив міжнародний турнір. – Лише у моєму кабінеті, – відповідає той. – А телевізор? – додаю я. – Теж маємо, – приємно для мого слуху звучить його голос. – З Вашого дозволу передамо звіт про підсумки змагань на Союз і світ з вашого робочого кабінету, – прошу господаря установи. Тут зроблю невеличкий відступ. Депутатом Верховної Ради СРСР від Тернопільщини був уславлений льотчик-ас, тричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації СРСР Олександр Покришкін. Він, як і я, закохався у цей мальовничий регіон. Будучи головою ЦК ДТСААФу СРСР, чимало зробив для розвитку тутешніх підрозділів товариства, які були найкращими в Україні і не лише.

 

  Часто відвідував цей чудовий край і завжди про це до мене надходили схвальні відгуки. Роботу свою я зробив і, зібравшись з друзями у кабінеті очільника товариства, прошу включити телевізор. Диктор центрального телебачення у програмі «Время», до якої, зазвичай, завжди була прикута увага всієї країни, промовляє з екрану: «Як повідомляє кореспондент ТАРС із Тернополя, сьогодні тут завершився...» Тишу порушили оплески присутніх у кабінеті, від яких мені стало приємно і тепло на душі. 

Досьє «ОВ» 

 

Володимир Новак народився 24 квітня 1949 року в селі Августівка, Біляївського району. До вступу у Львівський державний університет закінчив Петрівський сільськогосподарський технікум, де здобув фах агронома. Трудову діяльність розпочав 1975 року кореспондентом Львівського відділення Радіо-телеграфного агентства України (РАТАУ) у Львові. За сорок з лишнім років роботи в національній агенції, яка неодноразово змінювала свою назву (УКРІНФОРМ, ДІНАУ, Українське національне інформаційне агентство) обіймав посади кореспондента у Львові, власного кореспондента у Тернопільській області, а останніх 26 років — головного редактора та начальника Південного регіонального відділу Укрінформу в Одесі. Загалом за плечима Володимира Новака понад тридцять років державної служби і 45 років загального стажу. Він має 6-й ранг державного службовця. З виходом на пенсію у 2009–2010 роках працював головним редактором районної газети «Вперед» (співзасновники - Роздільнянська райдержадміністрація та районна рада Одеської області), а з березня 2011 року до лютого 2015 року — власним кореспондентом Південно-Кримського відділу УКРІНФОРМу. Заслужений журналіст України. Має нагороди — орден «За заслуги III ступеня» (2003 рік), нагрудний знак УКРІНФОРМу (2009 р.), грамоту Державної служби України (2008), Почесні відзнаки голови Одеської обласної державної адміністрації (2004 р.), Одеського міського голови «За заслуги перед містом» (2009), загальнонаціонального конкурсу «Журналістська гідність» (2007). Одружений, має двох синів. Член Національної спілки журналістів з 1979 року.

Рубрика: 
Район: 
Выпуск: 

Схожі статті