Війна і мир Василя Манжула

Василь Федорович Манжул – фронтовик, авторитетна у районі людина, більшу частину свого життя пропрацював у міжколгоспбуді. Перебирав мотори, був токарем і слюсарем. Не мав спокою і після роботи, і навіть на пенсії. Під ворітьми золотих рук майстра вишиковувалися довжелезні черги бажаючих отримати консультацію і допомогу. 

 Ті часи добре пам’ятає  онука  Василя Федоровича, Тетяна. А ще, що дідусь із бабусею все життя були відкритими до людей. Приязні і гостинні, вони готові підтримати добрим словом, а як треба, то й ділом. 

– Що не робили б мої рідненькі, вони завжди разом, – пишається дорогими серцю людьми Тетяна. – Усе роблять самі. Дідусь навіть сердиться, коли стараємося підмогти. Упораюсь, мовляв, не слабий. Дай Бог, кожному! А як за садом, городом доглядає. Вчитися прищеплювати дерева до нашого Василя Федоровича з усього району приїздять! До роботи встає вдосвіта. О п’ятій ранку вже на ногах. Каже, хто рано встає, тому Бог дає.

Ще одне вподобання і секрет молодості ветерана – голуби. Рідні кажуть, доглядає за ними, мов за дітьми. Послухає тихе вуркотіння, побалакає зі своїми улюбленцями і немов живильної води нап’ється. Голубів називає посланцями миру. Найдорожчим, що, на його думку, є у людей. 

 Усім єством ненавидячи війну, про роки страшного лихоліття ветеран згадує вкрай неохоче, зі слізьми на очах. Лише й того, що пішов на фронт у 1944-му, коли звільнили район від фашистських загарбників. Був артилеристом, воював у Румунії, Болгарії, Перемогу зустрів в Угорщині. 

Уважно, з тривогою пильнує ветеран за подіями на Донбасі. А як розлютуються сепаратисти, ладен сам рідну землю боронити. Аби всі знали, що він, фронтовик, Василь Федорович Манжул, любить свою Батьківщину, розмовляє тільки українською. Рідній мові навчає і свою дворічну правнучку Даринку. Мала дідуся просто обожнює і  не відходить від нього ні на крок. Разом й улюблені дідові пісні, на радість родині та гостям, співають. Та все гарних, українських. Про  зоряну ніч, чорнявую дівчину Марусю та завзятих хлопців, які все не поспішають розпрягати своїх коней. 

– Душа радіє, коли бачиш таких чудових, щасливих людей! – каже голова Великомихайлівської селищної ради Тетяна Жарська. – Приходити до них у гості – одне задоволення! Тут все наче дихає любов’ю – до людей, до життя, до рідної землі. Тож хочеться, щоб  ще довго-довго топтали ряст та щиро раділи життю наші ветерани. Так, як заслуговують на це лише гідні, великої душі і благородного серця люди.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті