Самітник

Віктор полов полуниці. Бо більше нікому. Чоловік час від часу розгинався та витирав спітніле чоло і знову схилявся над грядкою. Він мало не щодня вбиває час з сапою у цьому саду. Тільки б не сидіти у хаті. 

Вітю! Вітенько! – розбудив ранкову тишу кволий жіночий голос.

      Віктор вдавав, що не чує. Мовляв, хоч зараз відіграюся. Бо за все життя наслухався. І дужче стиснув сапу.

Вітю! Вітюню! Підійди-но, будь ласка, – знову долинало з відчиненого в хаті вікна.

   Віктор мовчки сопів і продовжував сапати. А жіночий голос не вмовкав, продовжував кликати.

Вікторе, та чи тобі вуха смолою позаливало? Хіба не чуєш: мати кличе, – не витримав  Петро Маркович, сусіда, що порався у дворі біля птиці.

Та чую, чую! – відізвався Віктор. – Вже йду. Хоча яка вона мені мати, –  буркнув собі під носа. – Все життя загубила.

    Поки мив руки, у спогадах полинув у дитинство. Жили у поліському селі під Черніговом. Батько Михайло, мати Галина і він, маленький хлопчина. Батько працював у  місті, звісно затримувався на підприємстві. Мати, чи то від нудьги, чи ще від якоїсь невидимої причини почала прикладатися до чарки. Коли тато повертався з роботи, вдома починалися сварки. Одного разу батько не витримав, посадив сина в машину і поїхав. Зупинився біля якогось  двору, зайшов, постукав у двері. Вийшла молода жінка.

    – Оксино, ти давно мені запала в душу… –  глухо промовив чоловік і замовк, немов би обдумуючи подальші слова.

     Жінка вдала, що не почула Михайлових слів. Вона звернула увагу на хлопчика, Вітю, що стояв за батьковою спиною. Підхопила його на руки, притисла до себе. Оксина чула, що син Михайла Кіндратовича страждає на тяжку хворобу, що в народі називають «чорною», та це її не спинило. Дівчина поєднала свою долю з його батьком.

       Сім’я  виїхала ближче до Києва. Батько влаштувався на роботу, а мачуха вела домашнє господарство та доглядала сина. Про дитячий садок з хворобою малюка не могло бути й мови. Спільних дітей з Михайлом Кіндратовичем у Оксини Олексіївни не було, тож всю материнську енергію вона спрямувала на Віктора. Ніхто й не здогадувався, що він їй не рідний. І він, здавалося, забув, що має кровну матір. За всі роки вона жодного разу не поцікавилася долею сина. А Оксина весь час вела його по життю за руку, пестила, підкладаючи ласощі та смачні шматки в його тарілку. Заради Віті жінка розвела полуниці. 

     Вкладала в сина і у шкільні роки. Ніколи не обмежувала в екскурсіях. Допомагала виконувати домашні завдання.  Пишалася, коли успіхи Віктора вчителі відмічали на батьківських зборах. Після школи юнак вступив до інституту і успішно закінчив його. Ще під час навчання привозив додому наречену. Та Оксина, дізнавшись, що дівчина без вищої освіти, відговорила сина зустрічатися з нею. Той випадок, як не болісно було, все-таки загоївся у Вікторовій душі. А от Катю… Катю він не може простити ні Оксині, ні собі.

    Катерина працювала на підприємстві технологом після закінчення інституту харчової промисловості, куди Віктора також розподілили головним механіком. Якась блискавка промайнула між ними, коли випадково зустрілися на території заводу. Запросив дівчину в кіно. На побачення збирався, мов до весілля. Зрізав у саду кілька троянд. Оксина здогадалася, що син закохався. Проте в душу не лізла. Навпаки, розпитала у знайомих. Дізналася, що Катя дівчина хороша і перспективна, має вищу освіту. Та сирота. Без роду-племені. На мачушиних терезах ця обставина переважила всі чесноти дівчини і прозвучала вироком. Безцеремонно Оксина втрутилася у стосунки Віктора і Каті та погасила їх. Та почуття, звісно, згасити не вдалося.

     Катя з міста виїхала. Як склалася її доля, Віктор не знав. Знала лише землячка Тетяна Орестівна, яка випадково зустрілася з Катериною в Києві. А було це так. Жінка переходила дорогу і почула, що хтось її кличе з автомобіля.  То була Катя.

Орестівно, сідайте, я вас підвезу, – запропонувала.

  По дорозі розповіла, що працює головою селищної ради в одному із сіл на Київщині. Має сім’ю, дітей. Словом, життя вдалося. Орестівна від душі пораділа за неї. Коли виходила з автомобіля, почула від Каті:

Тетяно Орестівно, – зробила паузу, неначе роздумувала запитувати чи ні, –  а як Вітя?

Вітя? Самітник. Мабуть не знайшов такої, як ти.

    – А може такої, як хоче його мати? – знайшлася Катя. А потім, витримавши ще одну паузу, призналася: – А може воно й добре, що так все трапилося. Бо з Віктором я навряд чи досягла б того, що маю зараз.

  Повернувшись додому, Тетяна Орестівна так і не наважилася розповісти Віктору про Катерину. Не хотіла сипати сіль на рану…

Вітю, Вітюню, – вивів із задуми голос Оксини Олексіївни. Поховавши чоловіка, вона не находила собі місця і Віктор був єдиною втіхою, з ким можна було перекинутися хоча б словом. 

     Віктор зайшов до хати, мовчки вислухав настанови матері, які були для нього дріб’язковими і несуттєвими, і так же мовчки вийшов із хати. До суниць.

    – Вітю, – знову почулося з хати. Певно, Оксина щось згадала і хотіла договорити сину.

    Віктор вдавав, що не чує. Міцніше стиснув сапу і чимдуж заходився рубати зілля, визволяти від нього суниці.  Цієї весни на ягоди – поліття – так кажуть, коли урожай обіцяє щедроти. Та для кого він старається?

Наталія Кумайгородська

Район: 
Выпуск: 

Схожі статті