Доктору філологічних наук, професору Одеського університету ім. І.І. Мечникова Василю Васильовичу Фащенку цьогоріч сповнилося б 90. Викладаючи в одному із найпрестижніших навчальних закладів, він устигав регулярно виступати на сторінках часописів з аналітичними дослідженнями про українську прозу та поезію. Окремими виданнями виходили у світ літературно-критичні нариси. Загалом В.В. Фащенко – автор понад 10 книжок. Лауреат кількох літературних премій. Перший серед письменників на Одещині лауреат Шевченківської премії.
У своїх статтях він часто звертався до Кобзаря.
«Вчитаймося ще раз у геніальну поему «І мертвим, і живим, і ненародженим…», - закликав Василь Васильович 1989 року у статті «Шевченко і сучасність».
За значенням і глибиною постановки злободенних суспільних питань ця поема, вважають дослідники літератури, є етапним явищем в історії української суспільно-політичної думки. В епіграфі до поеми «Аще хто речет яко люблю Бога, а брата своего ненавидит, ложь есть» (Соборне послання Йоанна. Глава 4, с. 20) визначено провідну ідею твору: фальшивою є любов тих українців до Вітчизни, хто пригноблює «братів незрячих». На ім’я патріота заслуговує лише той, хто обстоює народні права. Тарас Шевченко, підкреслював одеський учений, ненавидів рабську психологію мовчання та замовчування. У вірші «Саул» поет використав біблійний сюжет про те, як пророк Самуїл благословив на царство Саула, котрий став жорстоким деспотом. Цитата з Біблії стала основою для своєрідної політичної притчі.
Василь Фащенко цитує:
«… Раби мовчали,
Царі лупилися, росли
І Вавілони мурували».
Автор статті розмірковує про слово «правда» у творах Тараса Шевченка. Поет вживає його в широкому діапазоні – від інтимної «правдоньки» («І небо невмите…») до грізної «правди-мсти» («Осії. Глава XIV»). За твердженнями Кобзаря, звертає увагу В. Фащенко, «правда-мста» рано чи пізно карає тиранів.
Закарбувати б ці шевченківські слова у пам’яті кожного громадянина України, аби стерігся, аби завжди думав і дбав про демократію, людяність у взаєминах, особливо ж тоді, коли випадок чи закономірність вивищує його над простими смертними.
«Уроки Шевченка сьогодні особливо важливі. Нам потрібна уся правда. І тільки на реальному знанні усіх суперечностей – без рум’ян і сажі, - можна будувати соціальну справедливість» - так промовляє до нас крізь тридцятиріччя Василь Фащенко.
«Не тішмо себе ілюзіями, - застерігав учений. - Думаймо про те, як добра воля у виборі мови навчання через кволе виховання національної гідності перетворилася на свою протилежність. І тепер від того, хто не «німий раб», слово потребує захисту. Не дбати в Україні про буття української мови в усіх сферах – означає відступати від заповітів Шевченка…», - нагадував учений.
Але деяким «народним» висуванцям на це наплювати.
«… І водночас нам заповідано стерегтися національної обмеженості, національної зверхності. Це лихе почуття завжди призводить до ворожнечі», - застерігав Василь Васильович.
…Тарас Шевченко часто звертався до теми жінки-матері. Ця тема була наскрізною у його творчості. («Наймичка», «Відьма», «Марина», «Катерина»). А після заслання жіноча тема набуває все виразнішого соціально-викривального спрямування.
Тарас Шевченко створив особливий культ жінки. Лев Толстой запевняв, що він нічого кращого не читав про подвиг матері, як у «Наймичці» Кобзаря. А шведський учений Альфред Єнсен поставив нашого поета, - наголошував одеський вчений, - поряд з Гете лише за один твір «Лілея».
Принагідно хочу сказати: шведський учений-славіст вивчив українську мову, на відміну від багатьох наших співгромадян. Так от, Альфред Єнсен у своїх працях «Український національний скальд» (1909 р.), «Тарас Шевченко. Життя українського поета» (Відень, 1916 р.) охарактеризував життя і творчість Шевченка як «палкий протест проти будь-якого гніту».
Шанувальник України переклав шведською мовою «Заповіт», «Минають дні, минають ночі», уривки з віршів «До Основ’яненка», «Тече вода в синє море» тощо.
«Трагедія краси у рабстві і мрія про щастя у новому суспільстві» - такий лейтмотив жіночого циклу творів Кобзаря», - запевняв Василь Фащенко.
Наприкінці хотілося б висловити своє особисте ставлення до Тараса Шевченка. Він завжди був для мене зорею-дороговказом, українською зорею. Одного разу, слухаючи чудові поезії Станіслава Стриженюка, Валентина Мороза біля пам’ятника Кобзареві, мені теж захотілося оприлюднити свої почуття на папері.
Вітри лиману й степу обнялись
В куточку півдня,
крапкою на карті.
Шевченку уклонився обеліск,
Застиг навіки у почесній варті.
В степу козацькім проросла трава,
І запахтіли котики вербові.
Усе під словом віщим ожива
І квітне сонцедзвонами любові.
Хотілось до Одеси, на лиман…
Твої тут предки в чумаках ходили.
Орали степ сини шабель, повстань.
І юне місто,
край новий творили.
Поглянь, Тарасе, нова хвиля гра,
І день новий країні нашій вдався.
Народу ти зійшов немов зоря.
Зорею українською й зостався.
Дай, Боже, щоб «день новий» цього разу країні вдався.
