Додалося ще одним відвідувачем у Березівській центральній районній бібліотеці. Ним став голова районної державної адміністрації Леонід Іванович ЗУБКОВ.
- Чи багато керівників району знають, у який бік двері відчиняються до храму книги? – Ніби перепитує директор централізованої бібліотечної системи району Лілія Василівна Кулініч. – Звичайно, у кожного з них є власні бібліотеки з виданнями, котрих, можливо, у нас немає. Але б хоча заради цікавості хтось заглянув. А Леонід Іванович зайшов до нас як пересічний читач – без попереджень, без супроводу, познайомився з людьми, поцікавився умовами праці, останніми книжковими надходженнями, залишив замовлення. А ще розповів нам, що жагу до книги він має з дитинства. Її розбудила у школярськім серці мама, яка працювала в бібліотеці. Відтоді - і читач, і збирач літератури. Відтак – і рецензент, і пропагандист книги.
Гостеві сподобалось, як обслуговують в бібліотеці читачів, як дбають тут про поповнення фондів, як зберігають і реставрують давні видання. Знітило його лиш те, що далеко не всі районні керівники, службовці мають тут власні формуляри. Невже не читають нічого? А якщо не читають, то начебто й не зобов’язані допомагати бібліотеці... Щось тут не так...
І Леонід Іванович запрошує Лілію Василівну розповісти про стан бібліотечної справи в Березівському районі на апаратній нараді в райдержадміністрації. Вихід бібліотекаря на таку трибуну теж відбувся вперше за стільки літ.
Як показав час, то був неформальний звіт культпрацівника. Після спілкування з владою бібліотечна справа в районі значно пожвавилася, наповнилася новим змістом. Нині тут 38 бібліотек обслуговують 66 населених пунктів. Книжковий фонд налічує 519 тисяч примірників. У тому числі після звіту стала досить популярною акція “Подаруй бібліотеці книгу”, що примножила кількість рідкісних видань на сотню примірників. А “першопрохідцями” у цьому стала родина Дороганів, яка передала бібліотеці давній “Кобзар” Т.Г. Шевченка.
Новим у централізованій бібліотечній системі є те, що книжкові заклади почали заробляти власні кошти, надаючи всілякі додаткові послуги своїм читачам. За рік накопичено не мало – не багато, а близько шести тисяч гривень. Витрачені вони на закупівлю підручників для студентів, економічних, юридичних довідників, елітних журналів. А періодичні видання допомогли передплатити районна державна адміністрація та районна рада для всіх бібліотек району.
Лілія Василівна з радістю показує комп’ютер, що його передало закладу обласне управління культури. Перед читачами відкриваються просто фантастичні можливості. Адже в пам’ять машини можна ввести будь-який твір. Знаходь і користуйся ним в електронному вигляді. Працівники бібліотеки налаштовані в такий спосіб збагатитися вітчизняною і зарубіжною класикою.
Що й говорити, району поталанило на організатора бібліотечної справи. Тут – невичерпна криниця досвіду. Для абітурієнтів існує банк даних “Освіта”, “Службою уваги” користуються пенсіонери – бібліотекарі відвідують їх удома, а місцева інтелігенція спілкується в клубі за інтересами “Гармонія”. Бібліотекар нині така ж поважна в районі людина, як лікар, вчитель, інженер, агроном, юрист, технолог. Такого “звучання” надала своїй професії невгамовна Лілія Василівна Кулініч.
Близько 45 років її любов’ю є книга. А перейняла цю любов від дядька Петра – рідного брата батька, розстріляного окупантами у 1943 році за зв’язки з підпільниками. Петро Давидович Святець по війні очолював районний відділ культури. Він часто брав племінницю з собою на всілякі заходи. Тоді й полюбила дівчина книгу, пісню, баян, сцену. Тому після школи перед Лілею не стояло питання, де навчатися далі. Легко вступила до культпросвітнього училища і так само легко закінчила його, бо мала хист до всілякого мистецтва. А працювати в бібліотеці почала в Роздільнянському районі. У 1960 році переїхала в Березівку. Працювала завідувачкою відділу, методистом, заступником директора централізованої бібліотечної системи району, а 1979 року – очолює цю службу, поєднуючи посадові обов’язки з активною громадською діяльністю. А донедавна Лілія Василівна ще й співала у міському народному хорі.
- Які маєте нагороди? – поцікавилась я у співрозмовниці. Вона відповіла:
- Мої підлеглі, поза очі, мабуть, думають, що я не знаю, називають мене мамою. Вбачаю у цьому повагу до мене, як до керівника, до мого досвіду, який передаю молодим, як кажуть, нічого не приховуючи. А ще у день бібліотечного працівника, читачі обов’язково вітають колектив великим букетом квітів. Це для мене найвища нагорода. І, звичайно ж, дуже приємно, що бібліотечну справу активно підтримує районна влада.
