Від’їзд з Одеси був трохи сумним. Так завжди буває перед невідомістю якогось починання, названого Костянтином Георгійовичем Паустовським блуканням. Під монотонний стукіт коліс потяг мчить мене все далі – до Карпат, у Галичину, де 90 років тому почалася Перша світова війна. Через дев'ять років Паустовським була написана його перша книга – “Романтики”. Остання глава в ній – про цю війну.
Ще в пам'яті експедиція групи одеситів до берегів Колхіди, ніби по сторінках книг Паустовського “Время больших ожиданий”, “Бросок на юг”, “Колхида”. І ось муза мандрівок знову кличе в дорогу. Вона не дає спокою шанувальникам письменника в Україні, Росії, Грузії. У моїй дорожній сумці найнеобхідніше – “Романтики”, карта, зошит, шкільний компас. Останнє скоріше звичка, ніж навігаційний прилад.
Цього року “Романтикам” 80 років. Події, описані в книзі, відбувалися в Москві, Галичині, Одесі (Паустовський дописував книгу на холодній і голодній Чорноморській вулиці у 1920–1922 рр.). Велике бажання доторкнутися, побачити місця, пов'язані з Паустовським у Польщі. Знаю, що пройду дорогами, по яких мандрував двадцятидворічний студент-санітар; знайду могилу Анни Герман, якій небагато було відведено років на цій землі, але її пісні, як і проза Костянтина Паустовського, здобули численних шанувальників.
Ранком у димці з’явився патріарх міст Західної України – Львів. Оглянувши місто, звертаюся до Генконсульства за одержанням дозволу відвідати Польщу. Уведення візового режиму призвело до великих черг біля будинку консульства. У моїй анкеті, у графі “мета візиту”, значиться – “культурні зв'язки”. Генеральний консул пані Беата Тобус вислухує, і я одержую візу... на 90 днів, без зайвих зволікань і формальностей. (Анкету допомагає заповнити місцевий заповзятливий мешканець – ціна послуги п'ять гривень. Оформлення аналогічних документів туристськими агентствами обходиться у два-три рази дорожче).
І от я в Польщі. Переді мною стародавній Перемишль–Пшемисль. Тут цікавий історичний музей, музеї курильних трубок і дзвонів. Фотографую міст, ріку Сян, про яку згадує Паустовський у “Романтиках”. Через годину електропоїзд відвозить мене на північ. Коротка зупинка в Любліні. Встигаю глянути на привокзальну площу. Це майже центр міста з костьолами і стародавніми будинками. Ще шість годин шляху, багато невеликих зупинок. Нарешті я на головному залізничному вокзалі в центрі Варшави.
Розглядаю карту міста. Чую запитання за спиною: “Що пан шукає?” Не обертаючись, відповідаю: “Цвинтар, де похована Анна Герман”. “Пан любить пісні Анни Герман?” Я мовчу. Пауза – і чую мелодію “Гори, гори, моя звезда”. Через кілька хвилин я вже їду з новим знайомим на ім’я Лех.
Ось так, перша зустріч – і удача. Я ночую на дев'ятому поверсі будинку на Єрусалимських алеях - центральній вулиці столиці. Біля вокзалу висотний будинок добре знайомого силуету – Палац культури і науки, побудований у дарунок польському народу Радянським Союзом у 1955 році. В часи Солідарності і після розвалу Варшавського договору велися розмови про те, щоб розібрати його. “Як бачимо, здоровий глузд переважив”, - говорить мій новий знайомий. У моїй сумці матеріали (у надії передати їх одній з газет Варшави) про нашого земляка Сергія Борщова – Героя Радянського Союзу, нагородженого медаллю за визволення Варшави і найвищою медаллю Польщі “За хоробрість на полі бою”. Схоже, що про Борщова у двомільйонній Варшаві згадали тільки я та Лех... Пан Лех – учитель, але роботи не має і пенсію ще не одержує. “От і запрошую на нічліг...”, - говорить він. На ранок розраховуюся – тридцять злотих і шість доларів. Розлучаємося друзями, об'єднані любов'ю до Анни Герман.
За рекомендацією пана Леха добираюся до Євангелічного цвинтаря на вулиці Житній. Знаходжу могилу Анни Герман. Запалюю поминальну свічку. Фотографую могилу. Часу дуже мало. Забираю недогорілу свічку, щоб передати її одеському клубу шанувальників Анни – “Эхо любви”. Йду вулицею Маршалковською. Думка одна – знайти будинок Анни Герман на вулиці Дженікарській. На картах, поміщених у спеціальних вітринах, можна відшукати будь-яку вулицю і навіть квадратик – потрібний будинок. От і номер 15 на Дженікарській...
Зустріч несподівана для мами Анни – Ірми Давидівни, сина Збишека та його батька пана Тухольського. Довідавшись, що я з Одеси, пані Ірма вигукнула: “З Одеси!... Як там моя Одеса, мій інститут?..” Вона закінчила педагогічний інститут, відділення німецької філології, у 1936 році. Викладала в селі Цебрикове, добре пам'ятає Одесу, її адреси (пані Ірмі – 94!) – Люстдорф, дача Ковалевського. У домі живе Оксана з Тернополя, вона допомагає доглядати господиню. Чоловіки зайняті – Збишек закінчує останній курс університету, пан Тухольський займається спадщиною Анни.
За традиційною чашкою “кави” допізна затяглася наша бесіда. Мені показують фотографії, книги, речі Анни. Збишек цікавиться кораблями Чорноморського флоту, відносинами між Україною і Польщею. Засинаю у вітальні на дивані, на якому дуже любила читати Анна. Ранком, удвох з паном Тухольським (як і домовилися) випиваємо по чашечці кави, і я розлучаюся з цим гостинним домом, щоб забрати до берегів Чорного моря частку тепла і пам'яті...
Зворотний шлях був, незрозуміло чому, надзвичайно швидким. Напевно, я просто був захоплений, записуючи свої враження. Подумки я ще був у Варшаві. Ось і Перемишль. Виходжу на перон. Перехід через кордон. Польське село Медика. З того боку наша Мостицька. Через дві години їзди “маршруткою” я у Львові. Ось і закінчилася моя одіссея пов'язаними з дорогими людьми пам'ятними місцями.
Польще, не прощай – до побачення!
