Чи стане виходом з нинішнього стану занепаду у тваринництві розведення овець?
Поки що підготовка до проведення такого господарського експерименту ще не стала широкою практикою. Але вже є стимул до заняття вівчарством – це обіцяні державою дотації на становлення саме цієї галузі.
Можливо, перевага віддається вівцям, тому що їхнє м'ясо, у порівнянні, наприклад, з коров'ячим або свинячим, має найнижчу собівартість. Це пояснюється тим, що вівці користуються підніжним кормом, і немає необхідності заготовлювати їм на зиму велику кількість зернофуражу – можна обійтися і попередньо заскиртованим сіном. При цьому дуже важливим стимулом для господаря є той факт, що на базарах за баранину можна просити дорожче, ніж за яловичину.
Крім того, вівці дають ще й вовну. У Великомихайлівському районі, де також придивляються до тенденцій вівчарства, колись провадилася активна заготівля вовни. Інтерес до цього виду підприємництва стрімко знизився пізніше, коли стали зникати місця великого збуту цієї сировини. А зараз доводиться замислитися ще й над тим, хто буде брати готові вовняні вироби. Тутешній ринок успішно заповнюється великими партіями платтяної продукції, ковдрами, подушками, завезеними із Західної України. Речі постачаються, безперечно, гарні, але логіки в таких переміщеннях товарів не видно.
Є в районі і свої мінуси, що утруднюють розведення овець. Як говорить начальник відділу агропромислового, зоотехнічного, агрономічного і інженерного забезпечення райдержадміністрації Микола Прутьян, отарам потрібні великі масиви для пасовищ. А всі землі давно розподілені між господарями пайових ділянок. Не можна ж для того, щоб переганяти отари на нові площі, гнати їх приватизованими володіннями!
З названих причин поголів'я овець і кіз у районі скоротилося і сьогодні на 1 жовтня склало у сільгосппідприємствах разом з тим, котре тримають селяни у дворах, 5700 голів. Для порівняння: колись у одному тільки Стоянівському господарстві їх було понад 6 тисяч.
Розміри дотацій також не стимулюють безвідкладних закупівель баранів і ярок. Торік за кожну маткову вівцю держава давала 84 гривні. У цьому – 60. І по 6 гривень за кожен кілограм зданої вовни, та й то, якщо загальна вага настригу не менше 2 тонн. Тобто, роботи додалося за ті ж гроші. Виробник поставлений перед необхідністю, якщо він хоче, щоб розведення овець було для нього вигідним, робити все можливе для підвищення приплоду. Це до снаги лише великим господарствам. А їх, як відомо, небагато.
Нещодавно у район приїжджали інвестори прозондувати ґрунт щодо кролівництва. Вони спроможні побудувати потрібну ферму, завезти туди необхідне устаткування і навіть готові давати кредит, повернення якого може бути отоварене м'ясом кролів у живій вазі. Але це поки що наміри людей сторонніх. А сільські старожили дивуються: навіщо мудрувати, якщо в районі наявні всі передумови для розвитку птахівництва.
Однак останнім часом до порядку денного виноситься питання і про розведення невеликих в'єтнамських свинок. Вони невибагливі, споживають порівняно мало корму, дають рясний приплід. Однак сьогодні вони не сприймаються як об'єкт сільської економіки. І хоча м'ясо свиняче смачне і корисне, сала вони майже не дають. Їхню в'єтнамську назву, що важко вимовляється, у нас у побуті замінили всім зрозумілою «япона-мати», що ще більше підірвало рейтинг даного напряму свинарства.
Чому ж не дають дотацій на розведення свиней і великої рогатої худоби, зовсім незрозуміло. Виростити бичка і продати його на м'ясо буває вигідно, але це настільки важко для дрібних виробників, що, як правило, такою відгодівлею займаються найчастіше в індивідуальному порядку, як кажуть, «для себе». Для розвитку тваринництва в серйозних промислових масштабах держава умов не створює. Безсумнівно, на превеликий жаль!
