Якщо говорити про конкурс на кращий санітарний стан населених пунктів, то можна сміливо стверджувати, що започаткований він у селі Візирка Комінтернівського району. Саме тут юна бібліотекарка Надійка Слайко разом з завідувачкою клубу Марією Іллівною Мусієнко вперше прийшли до такої думки ще літ сорок тому.
Ідея виникла так. Культармійці вирішили провести вечір на тему: “Усе в людині і навколо неї мусить бути прекрасним”. Теоретичних посібників для такої розмови хоч відбавляй. А чим його підкріпити з практики? Бо одне діло – заклики, настанови, інше – ось, дивіться, як треба і як не треба робити...
Створили рейдову бригаду, пішли по селу. Лелечко, хати облуплені, двори в бур’янах, під парканами сміття... Звичайно, все це сміття, як говориться в прислів’ї, можна було вимести з хати, присоромивши привселюдно тих, хто звик його не помічати. Та сільські активісти вдалися до інших дій. Вони звернулися до голови сільради Петра Карповича Терещенка та депутатів з проханням виділити кошти на придбання призів для переможців загальносільського огляду садиб колгоспників.
Підтримка була обіцяна.
Надійка разом зі своєю наставницею розробили умови конкурсу і познайомили з ними односельців. Спершу передали оголошення по місцевому радіо про розгортання змагання за кращий санітарний стан подвір’їв, а потім при зустрічах розповіли про задум представників кожної сім’ї.
Правду кажуть: у доброго почину – широкі крила. Про Візирську ініціативу почули на хуторі Воронівка. Гінці звідти потурбували культармійців:
- А про нас чому забули? Ми теж будемо брати участь у конкурсі. Сільрада ж бо одна!
- Я вже не пам’ятаю, кому ми присудили перше місце, - говорить колишня бібліотекарка Надія Федорівна Слайко, - але знаю, що назвати кращого господаря було важко. Пригадуєте, у Шевченка: “Село неначе погоріло, неначе люди подуріли...”? А тут навпаки: село неначе ожило, усе заграло. Забіліли хатки, замість бур’янів біля них запалахкотіли квіти, навіть хвіртки перестали скрипіти. Отак до всього люди доклали руки, щоб односельці їх не згадували неприязним словом.
Своєрідну експедицію щодо вивчення народних звичаїв і традицій провели з допомогою вчителів, учнів та молоді. Вдалося зібрати багато пісень, частівок, оповідок, згадалися танці давнього часу, звичаї. Осмисливши матеріал, написали сценарій сільського весілля за часів козацтва. Підібравши на всі ролі виконавців, культпрацівники провели кілька репетицій і коли візирчани отримали запрошення на це весілля, їх подиву не було меж. Більшість селян виявились не глядачами, а учасниками невимушеного, іскрометного свята – спектаклю. Голоси поставила своїм землякам молода вчителька Надія Іванівна Гучок, а в національні костюми “вдягла” їх Марія Іллівна.
Збираючи народну творчість, ентузіасти звернули увагу на наявність чи не в кожній хаті предметів побуту, якими користувались ще бабусі і прабабусі. Справжні скарби історії! І знову ідея: чому б не створити у селі куточок народознавства.
Задумано – зроблено. Хто не знає минулого, той блукає у теперішньому!
У Візирці чи не на кожному кроці згадують Надійку добрим словом. Було за що не візьметься, все в неї в руках горить. А зростала ж у багатодітній сім’ї, в нестатках. Після школи працювала поруч з мамою телятницею. Весела, запальна, - і тоді збирала навколо себе не лише ровесників, а й дорослих. Чи пісня, чи щедрівка, чи вечорниці – вона в центрі. Голова колгоспу звернув увагу на непосидюче дівча і запропонував взяти її на сидячу посаду бібліотекаря. Та, як бачимо, вона змінила уяву оточуючих про те, що бібліотекар має нидіти біля книжок.
Почерпнуте з книг треба нести людям. Саме в цьому Надя вбачала обов’язок культпрацівника. І остаточно впевнилась у своєму переконанні, коли почала навчатися у культосвітньому технікумі, та побувавши на республіканському семінарі працівників сільських установ культури в Києві.
Волею деяких обставин разом з чоловіком переїхала до Комінтернівського, де почала працювати на посаді методиста районної бібліотеки для дорослих. Багатьма її методичними напрацюваннями тут користуються і досі.
...Працівників бібліотеки ледве не до сліз стурбувало запрошення Надії Федорівни до райвиконкому, де їй було запропоновано обійняти посаду завідувачки відділу культури. Вона заспокоїла колег по роботі:
- Я ж залишаюсь з вами в одній сфері. Будемо працювати разом і далі.
Надія Федорівна вражала оточуючих своєю енергією, непосидючістю, спрямованістю на творчий пошук. У районі були започатковані свята, фестивалі, конкурси, огляди художньої самодіяльності. Як, наприклад, Шевченківське свято в селі Калинівка, районний конкурс “Грай, гармонь!”, традиційний фестиваль фольклорних колективів та ін. Вони піднесли на новий рівень художню самодіяльність в селах Комінтернівщини. Услід за цим почали виникати народні колективи. Серед них – хорланка у Фонтанці, хорова капела у Петрівці, хор “Травневі зорі” в Першотравневому, оркестри духової музики в Кіровому, Візирці. А в самім райцентрі Надія Федорівна разом з такими ж ентузіастами Харитиною Германівною Гречаною та Раїсою Іванівною Семененко організували клуб для жінок “Берегиня”, котрий став другою домівкою і для дівчат, і для молодиць, і для бабусь.
При всій зайнятості Надія Федорівна, як і обіцяла, тримала тісний зв’язок з бібліотекою. Навіть коли навчалась у Київському інституті культури, знаходила час спілкуватися зі своїми колишніми колегами. Завітає, щось розкаже, якусь ідею і власні послуги запропонує... Тому, коли зібралася йти на пенсію, колектив районної бібліотеки для дорослих щиро зрадів цій звістці і вмовив колишнього свого методиста обійняти тепер посаду бібліографа.
- У Надії Федорівни стільки хисту, добра, знань, закоханості у свою професію, - говорить головний спеціаліст бібліотечної системи Тетяна Дементіївна Штець, - що багатьом молодим за нею не встигнути, а щодо творчої наснаги – то це вулкан, розумієте? Наприкінці минулого року ось провели реквієм: “Безвісти... не пропав”, присвячений 59-й річниці визволення України від німецько-фашистських загарбників. Душу вона в нього вклала. Люди, ви знаєте, плакали...
...Сидимо удвох в теплій, затишній кімнаті. На підвіконнях доглянуті хатні квіти, на стінах вишиті власними руками рушники. Не рушники – справжні твори мистецтва.
- Мама навчила, - ловить мій допитливий погляд господарка оселі. – Вона хоч і закінчила всього шість класів, а знала напам’ять багато творів Шевченка, Лесі Українки, Пушкіна, Некрасова. А як співала! Близько 300 пісень знала – і слова, і мелодію. Мабуть, ота її музика і в моїй душі забриніла.
