В наступному сезоні народний артист України, лауреат Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка Андрій Петрович Гончар відзначить своє 70-річчя. В цьому сезоні в актора хай не така знаменна, але теж солідна дата – 40 років служби в Одеському драматичному театрі. Творчу віху відзначать у театрі 7 квітня – буде запрезентовано виставу, в якій А.П. Гончар грає одну з найзначніших ролей світового репертуару – Матіаса Клаузена у драмі Г. Гауптмана “Перед заходом сонця”.
А колись, 40 років тому, в 1965 році, в минулому столітті, молодого, високого, фактурного, привабливого актора зупинив на одній із алей Київської кіностудії тодішній головний режисер Одеського російського театру, який став потім легендою нашої театральної історії, Володимир Володимирович Бортко, батько відомого кінорежисера Володимира Бортка. Андрій Гончар у ті роки багато знімався в кіно, але коли тут-таки, походом, Бортко запропонував переїхати до Одеси, - відразу погодився. За добу він уже йшов по славнозвісній Дерибасівській, звертав у Колодяжний провулок, виходив на Грецьку вулицю до солідного театрального будинку – втілення багатьох історичних подій – назустріч власній долі.
У театрі на той час репетирувалася п’єса В. Розова “В день свадьбы”. Прем’єру було призначено через тиждень, і раптом А. Гончара призначають на головну роль. Слід сказати, що в Одеському російському театрі в ті роки працювали видатні майстри сцени Лія Бугова та Павло Михайлов, Лідія Полякова і Євген Котов, Леонід Маренников, Борис Зайденберг... Вийти під їхнім пильним поглядом на сцену і гідно зіграти роль молодому акторові, та ще й у незнайомому місті, перед незнайомим глядачем, було дуже важко. І все-таки енергія молодості та попередній акторський досвід допомогли подолати всі перепони. Андрій Гончар одразу зайняв становище провідного виконавця ролей так званих “соціальних героїв” або сучасників. І скільки їх потім було, не перелічити. Акторська доля Андрія Гончара в Одесі була справді щасливою. Серед етапних ролей актора були Тибальт (“Ромео і Джульєтта” В. Шекспіра), Чарнота (“Бег” М. Булгакова”), Богдан Хмельницький в однойменній п’єсі О. Корнійчука, Антипа Зиков (“Зыковы” М. Горького), Петруччо (“Приборкання приборкувача” Д. Флетчер)...
Якщо розглядати ролі А. Гончара останніх років, - серед них немає випадкових робіт. Крім легендарного Матіаса Клаузена, не менш складні образи Волтера Франца в “Ціні” А. Міллера, Гаєва в “Вишневом саде”, Реджі в “Квартеті” Р. Харвуда. А.П. Гончар із тих акторів, які завжди готові до нової роботи. Він ладен мінятися, пробувати себе в дуже різних режисерських конструкціях, стилях і жанрах. Те, як героїчно Андрій Петрович репетирував роль батька-пірата в мюзиклі “Пеппі?!.”, гідно театральних аналогів. Йому і в молодості ніколи не доводилося робити таких перевертів і піддержок. А тут довелося забути про слабкий хребет і задишку. Адже, крім усієї акробатики, потрібно було говорити і трохи співати.
Остання в цьому сезоні роль Андрія Петровича – літній Росс у виставі “Остання зупинка” за п’єсою Е.М. Ремарка. Режисер Олексій Литвин доповнив канонічний текст п’єси про війну двома сценами, в яких ми зустрічаємо героїв уже в наш час. Відсидівши десять років у концтаборі, антифашист Росс після війни став письменником і публіцистом. Його книги турбують душі та будять пам’ять людей, нагадуючи про небезпеку коричневої чуми. Але ось у гарненькому санаторії в Альпах він укотре зіштовхується з проявом того цинізму та нелюдськості, паплюження всіх людських засад заради особистого зиску, які стали ґрунтом для розквіту фашизму і можуть знову привести його до влади.
Тоді, в 1945-му, у відкритому двобої світоглядів і характерів із обершарфюрером Шмідтом він, змучений табором і втечею, вистояв і переміг. Сьогоднішній Росс, людина з іменем і становищем у суспільстві, кидає гнівні звинувачення, здавалося б, набагато слабшому молодому супротивнику – нікому не відомому кельнеру з невеликого бару, - але тільки вбиває своїм гнівом самого себе. А фашизм живе і, мабуть, людству належить зіштовхнутися з ним іще не раз. Примітно, що в своїй творчій долі Андрій Гончар зустрівся з роллю Росса двічі. Вперше в юності – в Сімферопольському драматичному театрі, і ось зараз, через чотири десятки років, знову повернувся до свого героя.
Важливо й те, що виставу “Последняя остановка” запрошено на фестиваль “Этот день Победы...”, який пройде в межах урочистостей з нагоди 60-річчя Великої Перемоги в Москві. Одеський російський драматичний театр уперше після розвалу радянської імперії побуває там. Цей виступ буде ще одним творчим подарунком до теперішнього та майбутнього ювілеїв народного артиста України Андрія Гончара.
