Вирішив написати до газети після того, як прочитав на її сторінках інтерв'ю керівника Одеського обласного Фонду України соціального захисту інвалідів Г.А. Фомічова “Допомагати інвалідам – справа свята” (“ОВ” за 22 березня
2005 р.).
Справді, турбота про людей, які втратили працездатність з народження або в результаті травм та каліцтв, повинна бути справою першорядною, і не лише у закликах та звітах, а в конкретних справах. А насправді, якраз, виходить далеко не так.
Розповім трохи про себе. Я інвалід першої групи з народження: різке порушення суглобів обох рук і обох ніг. Але намагався і намагаюся не відставати від інших людей. Закінчив середню школу, три роки вивчав англійську мову, зараз займаюся на курсах ЄШКО.
А тепер про наш захист. Правильно у тому інтерв'ю сказано, що інвалідів під всіляким приводом не хочуть брати на роботу. І, додам, при скороченні штатів намагаються щонайперше їх позбутися. Мабуть, підприємствам легше штраф сплатити, ніж з інвалідами мати справу. Дуже кривдно це для нас. Але подібної картини могло і не бути, якби з такими людьми, як я, працювали постійно і конкретно, а не згадували про них лише один раз на рік – 3 грудня, у наше “професійне свято”.
Я втратив всіляку віру у те, що зможу працевлаштуватися. Але жити якось треба, та й сім’ю утримувати. У мене дружина теж інвалід першої групи з дитинства. Тому вирішив торік зайнятися посильним бізнесом. Поговорив з головою районного товариства інвалідів Вадимом Головком. Він пішов мені назустріч. На спорудження кіоску було виділено 4,5 тисячі гривень. Але тому що я інвалід, то всі роботи довелося праводити стороннім людям, і ціна будівництва зросла удвічі.
Визначився на єдиний податок – 100 гривень щомісяця. А займаюся я продажем відео- та аудіокасет і кінопрокатом. Бізнес такий собі, і прибутки мізерні. І зайнявся я ним, щоб не лише вижити, але і відчувати свою потребу суспільству, своїм землякам. І коли вони приходять за черговою касетою, відвідують кіоск з іншого приводу, я відчуваю ту, можливо, і незрозумілу іншим, радість, яку дає мені добра справа, свою причетність до суспільства.
Але працювати доводиться у неймовірно важких умовах. Я нічого не маю проти афганців та чорнобильців, які мають пільги на оплату електроенергії та газу. Вони того заслужили. Але чим ми, інваліди дитинства, менше постраждали? І чому пільг у нас щодо енергозабезпечення жодних?
Більше того, цього року до 100 гривень податку додали нововведення: сплачувати до Пенсійного фонду ще 83 гривні 84 коп. Це просто зашморг на шию. Якщо так і далі піде, то розпочату справу просто доведеться залишати.
Але ж все можна зробити інакше. Так, як у Європі, до якої ми прагнемо. Там у перші два-три роки зовсім не береться податок, щоб початкуючий підприємець міг “стати на ноги”. Але немає в нас цієї зацікавленості, як і немає справжньої турботи про інвалідів.
Ось така сумна історія. Закінчую з надією, що редакція газети опублікує мого листа і про нас почують і депутати всіх рівнів, і ті, кому за обов'язком служби потрібно нас не по-казенному опікувати.
