Звичайного квітневого дня 1986 року у тихій радянській глибинці сталася найбільша катастрофа в історії людської цивілізації - аварія на Чорнобильській атомній електростанції. Одразу "мирний атом" обернувся мирним пеклом. Як і за колишніх часів, коли на нашу Батьківщину обрушувалися найтяжкі випробування, які ставили під погрозу саме існування народу і держави, 19 років тому на боротьбу з невідомою жахливою ядерною небезпекою піднялася вся країна - тоді ще єдина і могутня. Не роздумуючи, не вимагаючи від цієї країни винагороди, безпеки і навіть пояснень, тисячі і тисячі людей поклали свої життя і здоров'я на вівтар Батьківщини. Був серед них і житель маленького містечка на Дунаї, докер Ренійського порту П.І. Параскевич.
- На ліквідацію наслідків чорнобильської аварії я потрапив не випадково, - розповідає Пантелій Іванович. - Під час служби в армії я закінчив хімічну “учебку”, а потім, через п'ять років, за направленням військкомату пройшов курси офіцерів у хімічному батальйоні. На ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС мене призвали у травні 1987 року. Тоді ми вже знали, що до чого. Медкомісію зі мною проходили 36 чоловік, але в підсумку з них я залишився один. Інші всіма правдами і неправдами, користуючись своїми зв'язками "відмазалися". Я таких зв'язків не мав. Але якщо б навіть мав, до Чорнобиля їхати не відмовився б. По-перше, я був лейтенантом запасу і знав, що таке військовий обов’язок. По-друге, я мав потрібну спеціальність.
Побутові умови для ліквідаторів були не дуже добрі: офіцери жили у бараку, солдати - у наметах. На відміну від перших ліквідаторів, які після роботи просто викидали радіоактивний одяг і одержували новий, нам робу не змінювали. Приїжджаючи зі станції до частини, ми струшували із себе чорнобильський пил - і все. Добре ще, що була можливість митися в лазні. За мною закріпили взвод, який складався в основному з чеченців. Вони виявилися дуже сумлінними хлопцями. Сорок три дні підряд ми їздили на станцію - на роботу. Вірніше, щодня з усього взводу їздив лише я, а солдатів своїх міняв.
Дезактивацію проводили на третьому енергоблоці. Ми повинні були очищати від радіоактивного забруднення приміщення станції. Цю роботу доводилося здійснювати справді "совковим" методом: робили спеціальний розчин (пачка свинцевого порошку на відро води), і цим розчином за допомогою звичайної швабри та ганчірки мили стіни того або іншого приміщення. Тривалість роботи залежала від рівня зараження. Іноді одне приміщення мили чотири дні підряд - доти, поки дозиметрист не казав, що вже досить. Проте часом те, що ми робили, було "мавп’ячою працею". У даху третього енергоблоку (він на той час не працював, тому що примикав до зруйнованого вибухом четвертого блоку і дуже постраждав) були тріщини, тому під час дощу вода, яка приносила із собою радіоактивний бруд, потрапляла до вже дезактивованих приміщень, які знову починали "фонити".
Для кожного працюючого на дезактивації була визначена максимальна доза опромінення. За зміну людині "дозволялося" одержати не більше 0,5 рентген. Але якщо хтось з хлопців "схопив" більше допустимого, документально фіксувати такий факт не можна було - інакше офіцера могли зняти з роботи і притягти до відповідальності.
По суті, наше начальство користувалося тим, що більшість ліквідаторів мала нечітке уявлення про справжню небезпеку радіації і ніколи не обурювалося. За моєї пам'яті лише один хлопець відмовився їхати на станцію. За психологічним кліматом серед працюючих пильно стежила опергруппа “особистів”.
У перших числах липня начальник штабу ЧАЕС поставив перед моїм взводом завдання: дезактивувати повністю ще одне приміщення - і додому. Щоб це сталося якомога швидше, я запропонував солдатам: давайте очистимо два приміщення. Ми дуже старалися, працювали по-стахановському, але, як на зло, радіаційний фон ніяк не знижувався. Дозиметрист не приймав роботу. Ми здогадалися продовбати ломом підлогу, і знайшли під нею залізну трубу, яка і "світилася" - метал, як відомо, дуже накопичує радіацію. Трубу викинули, на її місце послали свинцевий лист, залили розчином, і рівень радіоактивності нормалізувався.
Коли доповіли начальнику штабу про зроблену роботу, він зрадів і сказав, що я можу готуватися до від'їзду. Але я заявив, що без своїх солдатів нікуди не поїду.
- Правильно, - підтримав він. - Забирай всіх, хто сьогодні з тобою був.
Я запитав Пантелія Івановича, як держава винагородила своїх синів за самовіддану працю? Виявляється, вручили грамоту за гарну роботу і відправили вдячний лист на підприємство. Щодо грошової винагороди, то в порту нараховували середню зарплату, плюс видали "командировочні" з розрахунку 3 карбованці 50 копійок на добу.
У 1990 році Пантелій Іванович, який завжди відрізнявся чудовим здоров'ям і фізичною силою, занедужав - на горлі утворилася пухлина. Його врятували хірурги Ренійської портової лікарні І. Качуровський та Н. Семчишин, які успішно зробили операцію. Лікування довелося завершити в Ізмаїльському онкодиспансері.
Страшна хвороба відступила, але здоров'я було вже загублене. П.І. Параскевич не зміг повернутися на колишню роботу, змушений був перейти на легшу і, відповідно, низькооплачувану.
Прощаючись з ліквідатором, я запитав, як він сьогодні ставиться до того, що довелося сьорбнути з чорнобильської чаші?
- Я був військовозобов'язаним, - лаконічно відповів Пантелій Іванович. - І сподівався, що згодом держава подбає про мене…
