Щоразу, коли журналістська доля зводить мене з учасником Великої Вітчизняної війни або раніше не відомим архівним документом, я переконуюся у тому, як же ще мало ми знаємо про тих, хто кував Велику Перемогу. І як важливо розповідати про них, і нині ще на радість нам живим, і тим, хто відійшов в інший світ чи то на полі битви, чи то вмираючи на госпітальному ліжку від ран та хвороб...
Про Дмитра Карповича Харченка мені розповіли рядки його, мало кому відомого, стислого звіту про діяльність у тилу ворога. Читаючи їх, я мимоволі згадував і уславленого розвідника Миколу Кузнєцова, і Федора Манзієнка, нашого земляка, який десантувався на територію Білорусії, захоплену фашистами, і уславився там своїми бойовими справами, а також на землі Польщі. Він – кавалер восьми польських нагород...
Харченка залишили для підпільної роботи в тилу ворога 10 серпня 1941 р. Він створив організацію з 14 комсомольців. Спочатку розповсюджували листівки, а потім, як пише Дмитро Карпович, «У листопаді я перейшов на відкриту боротьбу з німецькими окупантами, зв'язавшись у м. Дніпропетровську з партизанським загоном Горохова». Перебравшись потім у Знам’янські та Чорні ліси, Харченко очолив партизанський загін. За завданням центрального штабу партизанського руху організовував підпільні групи і партизанські загони у Кіровоградській та Миколаївській областях.
Партизанам вкрай було потрібно продовольство. Харченко зміг влаштуватися старостою села Братське Миколаївської області. Він зумів завербувати директора Вознесенської ковбасної фабрики і директора Братського маслозаводу, інших патріотів, які регулярно відпускали продукти харчування для партизанів. Йому вдалося звільнити з полону 20 комуністів та 115 комсомольців, яким загрожував розстріл. Понад 2 тисячі молодих людей врятував від вивезення до Німеччини. За підозрою, після того, як з будинку комендатури було викрадено 7 пістолетів і 3 гвинтівки, 26 жовтня 1943 р. Харченка заарештували, але він зумів вирватися з рук окупантів.
У звіті Харченка, вірогідність якого підтверджена відділом контррозвідки «Смерш» польової пошти 35715, повідомляє, що після рейду зі своїм партизанським загоном через багато областей України, у 1944 р. прибув до Одеської області. Разом з ним було 40 загартованих у боях лісових месників. Партизани виконали 623 підриви залізничної колії, пустили під укіс 9 ешелонів, вивели з ладу до 400 вагонів, знищили 128 автомашин, 4 мости, 7 паровозів, 3 склади з боєприпасами, до 3 тисяч ворожих солдатів і офіцерів.
“Мною особисто зроблено таке, - пише відважний воїн. – Брав участь в організації збройного нальоту на Аннівську поліцію і у знищенні двох жандармів у м. Миколаєві. На дорозі Миколаїв – Нова Одеса вбив старшого слідчого гестапо Лео, який по-звірячому розправлявся над мирним населенням. На дорозі Нікополь – Дніпропетровськ висадив у повітря штабну машину з німецькими офіцерами. У м. Дніпропетровську вбив шефа пропаганди та агітації Дніпропетровського Генералкомісаріату доктора Веллера, який старанно поширював геббельсівські брехні. На перегоні Погребище – Жашків партизани, очолювані мною (нас було чотири чоловіки) пустили під укіс два состави німецьких поїздів з боєприпасами. На перегонах між станціями Ладижине – Вапнярка пустив під укіс один поїзд з боєприпасами та один військовий поїзд з живою силою – німецькими солдатами...»
Скупа мова офіційного звіту лише фіксує факти. За кожним з них – усвідомлена боротьба з ворогом на межі життя і смерті, постійний ризик бути пораненим і потрапити в полон, або убитим. Ті, хто воював на передовій (в атаках і обороні), хто партизанив, боровся в тилу, у підпіллі, пояснюють свої героїчні вчинки, мужність, відвагу коротким, сповненим глибокого змісту, словосполученням: ми виконували свій військовий обов’язок. Саме так, пам’ятаючи про свій військовий обов’язок щодо захисту потоптаної озвірілим ворогом рідної землі, які завдали неймовірного страждання народу, ризикував своїм життям заради Перемоги і Дмитро Карпович Харченко, уродженець села Рівне Кіровоградської області, дипломований Московським індустріальним інститутом інженер-механік. Мстячи фашистам, він знищив у Гайсинському районі Вінницької області трьох німецьких комендантів, які жорстоко розправлялися з мирним населенням. В Одесі Харченко ліквідував обер-лейтенанта СС і зняв дві панорами з артилерійських гармат на заводі «Червоний сигнал».
При визволенні Одеси загін партизанів у складі 40 чоловік, яким командував Харченко, стрімко атакував відступаючу з району Пересипу німецьку маршову артилерійську колону. Закидавши фашистів гранатами, народні месники відкрили шквальний вогонь з автоматів і кулеметів. Ворог втратив 125 солдатів і офіцерів вбитими, 140 гітлерівців було взяті у полон, знищено 60 автомашин. Гармати було передано регулярній частині Червоної Армії.
З бойових характеристик Харченко постає як рішучий, сміливий командир, котрий виявляв особисту хоробрість. Висновок був один: гідний високої нагороди.
Я не знаю про те, як склалася подальша доля Дмитра Карповича, але хочеться вірити, що його подвиги були оцінені гідно.
