Европа: грани духовного единения

Щоразу, коли йдеться про європейські орієнтири нашої держави, про європейський вибір, економічне й політичне єднання, про саме право незалежної України бути гідною і шанованою часткою Європи, я згадую про те, що мільйони європейців в усіх регіонах континенту навіть не здогадуються, що міжнародно визнаний географічний центр Європи знаходиться не де-інде, а в Україні.

Так-так, згоден, європейська спільнота гуртується не лише за географічним принципом, в основі її – історія, культура, традиції європейської цивілізації, а в суті – прагнення перетворити Європу в континент без воєн і збройних конфліктів, континент колективної безпеки, в суцвіття народів, країн і культур, яке поєднувало б нас усвідомленням того, що Європа – наш спільний дім; наш, предками заповіданий, рятівний ковчег. І все ж таки ми, українці, і передусім, одесити, не можемо допустити, щоб десь там, на географічних “задвірках” Європи, по парижах і лондонах, забували, що в центрі і в серці континенту - Україна.

Втім, перш за все про це не повинні забувати ми самі. І, незалежно від того, віриться в це комусь чи не віриться, робити все можливе, щоб із географічного центру Європи Україна поступово перетворювалася на її політичний, економічний та духовний центр. Як найбільша за територією і найбагатша за корисними копалинами держава Європи, ми маємо для цього всі потенційні можливості; а як древній народ – ще й моральне право. І гасло наше я сформулював би так: “Єдина і вільна, козацька за духом, Україна – в єдиній і вільній, демократичній за духом, Європі!”

Кілька років тому мені пощастило брати участь у національно-культурницьких заходах, які відбувалися в румунському місті Галаці, в рамках проекту “Регіон Нижній Дунай”. Як об’єднуюче лунали тоді зі сцен та вуличних майданчиків українські, румунські, болгарські, російські, гагаузькі, турецькі, угорські... пісні і танці; який захоплюючий огляд національних костюмів, традицій і культур мережився на берегах древнього Дунаю. І якими жалюгідними видавалися на цьому тлі передвиборчі потуги наших провінційних радєтєлєй регіонал-сепаратизму жахати людей тим, що ні єдина держава українська неможлива, ні єдина мова державна не правомірна, бо ж, бачте, які ми – Одеса та регіон – багатонаціональні. Але, подаючи фактор багатонаціональності, як аргумент супроти територіальної та національної єдності України, наші містечкові, “сєвєраданєцькіє”, регіонал-сепаратисти вдають, ніби не знають, що в світі не існує жодного великого міста, тим паче – порту; що в Європі не існує жодного регіону, який би був... мононаціональним. І що в інтеграційному ХХІ столітті багатонаціональність не лише не повинна роз’єднувати нас, а навпаки, поєднуючи в єдину політично-державницьку націю, сприяти гуманістичному входженню в полінаціональну та полідержавну європейську родину. І в цьому процесі Одеський регіон можна розглядати, як базову модель для інтеграційних процесів в усій державі.

Зважаючи на становище Одеси, як великого українського культурного центру, як центру багатонаціонального регіону та політико-ділової столиці об’єднання країн Чорноморського регіону, я запропонував би створити тут Європейський центр культури і бізнесу, центр євроінтеграції – з конференц, - виставочними та бізнес-залами; з євробібліотекою, фонд якої промовляв би до нас усіма мовами Європи, і такою ж фільмотекою. Уже давно в Європі виброджує ідея єднання під гаслом: “Культура без кордонів”. Так от, Одещині сам Бог велів стати втіленням цієї ідеї. Цікавий досвід: кілька років тому країни Балтії створили на острові Готланд Центр письменників і перекладачів балтійських країн. І центр не лише діє, але й підтягує до себе письменницькі гурти інших країн.

Тим часом ми давно й болюче вирішуємо долю Одеської кіностудії та Одеського будинку творчості письменників. Одним з аспектів відродження кіностудії могло б стати перетворення її на студію історичних фільмів країн чорноморського регіону та студію озвучення фільмів національними мовами, в тому числі й українських фільмів – мовами регіону. А на базі Будинку творчості можна було б заснувати міжнародний, а для України – ще й міжнаціональний, літературно-мистецький видавничий та перекладацький центр. І відпочинок письменників різних країн поєднувати з творчо-видавничими проектами, симпозіумами та презентаціями.

До речі, цей літературно-мистецький євроцентр міг би стати і регіональним центром культур національних громад, зі своєю видавничою базою, газетою та журналом національних меншин. Нам є що показати Європі і є чому повчитися в неї. В Болгарії, де такі ж проблеми з книговиданням, як і в нас, діє урядова програма “100 болгарських книжок на рік”. Тобто держава каже: всі видання ми фінансувати не можемо, але сто кращих творів – гарантуємо.

Ясна річ, для України сотня – це малувато. Але важливий принцип. Крім того, 30 томів поезії, прози та мемуаристики видається в Болгарії за підтримки Центру Сороса. В той час, як Інститут Гете (фонд якого існує і в Києві), а також французький, британський та американський центри щороку обирають кращі твори болгарських авторів для перекладу і видання в своїх країнах. А тепер подумаймо, яке поле відкривається для видавничої та перекладацької діяльності, а також для пропаганди нашої вітчизняної літератури на історичних батьківщинах наших нацгромад, у країнах континенту. Водночас, слід подбати, щоб та ж таки болгарська, гагаузька, молдавська, єврейська... громади в Україні мали доступ до класики, до кращих надбань української літератури, кінематографа – і теж рідними мовами.

Відтак Обласний центр української культури слід орієнтувати на міжнародну співпрацю, пам’ятаючи про те, що значні українські громади є зараз у більшості країн Європи. Взяти хоча б сусідню Молдову, де проживає понад 600 тисяч українців, і де українську мову вивчають в окремих школах, гімназіях, вузах. Свого часу просвітяни та письменники здійснили кілька зустрічей з громадами Тирасполя та Бендер, де виступали та дарували українські бібліотечки. Але такі взаємини – із залученням творчих спілок, вузів та видавців – мають стати принципом діяльності Українського центру, якого слід зміцнювати державним та бізнесовим фінансуванням. Особливо важлива така співпраця з українцями Росії, де проживає, за різними даними, від 8 до 10 мільйонів етнічних українців, але при цьому російський уряд не виділив для української громади жодної хвилини радіо і телеефіру, де не існує не те що жодної школи, бо навіть жодного класу для україномовного населення. Бо ж російський уряд так захопився захистом прав “русскоязичних” в Україні, що про власні національні громади думати йому вже ніколи.

Отже... Центр європейської культури в Одесі. Передбачаю, що хтось із читачів-скептиків почне розводитися щодо того: а хто цим займатиметься, звідки брати кошти? Але країни Чорноморського регіону та Європи саме для того й об’єднуються, щоб утілювати в життя подібні масштабні і довготривалі проекти. А весь світовий досвід підказує, що на проекти, які націлюють нас на доброту і людяність без кордонів, ентузіасти і фінансисти завжди знайдуться. І взагалі, євроінтеграція починається не з економіки чи політики, а з європейського способу мислення.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті