Пралька все про тебе знає

Оскільки автомобілі дедалі більше стають чимось подібним до вигадливо сконструйованих комп’ютерів на колесах, автовиробники нині мають цілу скарбницю вашої персональної інформації – де ви їдете, наскільки серйозні у вас поламки й навіть скільки важить ваше тіло. Такою реплікою американська газета «Вашингтон Пост» започатковує дискусію, присвячену проблемі рівноваги між технологічним прогресом і дотриманням базових прав людини – таких як, наприклад, конфіденційність приватного життя.

Численні системи моніторингу в сучасних автомобілях викликають стурбованість деяких експертів, що займаються цією темою, – пишеться далі в газеті. Адже немає жодних гарантій, що компанії, які одержали доступ до ваших особистих даних, скористаються ними коректно самі або не передадуть ці дані якимось третім особам. 

Автовиробники кажуть, що відомості збираються тільки після одержання явного дозволу й використовуються винятково для підвищення продуктивності та безпечності транспортних засобів. Але що думають із цього приводу пересічні американці? І взагалі, які в них думки щодо змін у житті у зв’язку з запровадженням новітніх технологій? Оце працівники редакції «Вашингтон Пост» і вирішили з’ясувати.

«Техніка всюди втручається в наше життя. Моя жінка купила вживану підмітальну машину, покористувалася нею, аж тут на жінчиному ноутбуці вилізає реклама на таку машину. Єдине, що ми змогли збагнути, – це те, що винна відеокамера з комп’ютера. Ми заліпили камери на обох наших компах».

«Зачекайте, ось буде сонячний спалах, і всі наші комп’ютеризовані системи вийдуть із ладу. У мене є авто 1952 року випуску, і це буде чи не єдина машина в місті, яка після такого спалаху працюватиме» – «Ні, не єдина. У мене є старенький «Мерседес Бенц», на ньому жодної електросистеми. Він теж їздитиме» – «Авжеж, саме тому я й їжджу на 32-річному «Понтіаку»… А ще велосипед – чудова річ! Але, втім, якось я ввімкнув опцію «Локація» на своєму телефоні, і наступного дня «Гугл» запитав мене про враження від відвідування кав’ярні. Зайве казати, що вимикання опції забирає небагато часу».

«Я їхав у «Ніссані» зі своєю жінкою, ми розмовляли, я сказав одне непристойне слівце, аж тут радіо мені каже, щоб я заспокоївся, і назвало ім’я моєї жінки. Я тоді сказав те саме слівце до радіо… Ну хіба це не втручання в наше приватне життя?..»

«А уявіть собі, скільки інформації збирає про нас зараз оця газета, в яку ми коментуємо».

«Багато кому начхати на свою приватність. Люди вже позвикали до цього. Вважають, що це щось незначне».

«У мене відпала охота купувати нову машину… Було б добре, якби виробники випускали щось таке, без новітніх систем. Але, гадаю, можно­владці стимулюють промисловців до випуску саме таких машин, що допомагають стежити за нами».

«Якщо тобі нема чого приховувати, то чого ти боїшся?»

«А я навмисне бавлюся, перетинаючи центральну лінію на дорозі, аби вкотре вислухати, що цього робити не можна».

«А хіба ми самі не віддаємо інформацію будь-кому охочому, розказуючи про себе геть усе на «Фейсбуці» або «Твіттері»?»

«Проблему можна розв’язати, законодавчо встановивши право власності на інформацію за тим, кого вона стосується».

«А якщо машину перепродати приватно без перереєстрації, то дані, згенеровані за новим її власником, будуть читатися як такі, що стосуються попереднього водія».

«Боюся навіть думати, що про мене може розказати моя пральна машина...»

Читаючи цей останній коментар, так і хотів побачити відповідь типу: «Пери руками» або «Купи собі стареньку пральку, незапрограмовану». Але чомусь ніхто нічого схожого, принаймні на ту мить, не написав. Інша справа, що серед кількасот зауважень до теми багато таких, де віддається перевага старим механізмам перед новітніми. І не тільки з ностальгійних почуттів, а й з міркувань захисту приватної таємниці. Комусь же вся ця тема видається надуманою, мовляв, що тобі з того, що хтось знатиме, в яких крамницях ти купуєш ков­басу або куди їздиш на вихідні…

Як то кажуть, скільки людей, стільки й думок. Залежно від характеру, хтось ставиться до питання як до серйозної проблеми, а хтось – лише як до нагоди пожартувати. Мабуть, єдине, на чому погодяться всі, – це те, що життя міняється швидше, ніж ми встигаємо до цього звикати.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті