Тиждень тому я повернулася з Брюсселю. За місяць до того мені пощастило стати переможницею конкурсу журналістських робіт з тематики НАТО. Власне цей факт і приз за перше місце (поїздка до Бельгії) допомогли мені трохи розширити географію моїх робочих відряджень. А заодно відвідати штаб-квартиру НАТО й поспілкуватися з дипломатами найвищого рівня. З цього міг би вийти гарний фоторепортаж, та з міркувань безпеки нас попросили не знімати деякі локації й обмежено посилатися на людей, з якими зустрічалась наша невеличка група. Проте цей факт жодним чином не завадив спілкуванню та й винесенню власних (хай і суб’єктивних) висновків.
Останнім часом точиться багато дискусій на тему того, чи варто Україні йти до НАТО. Прихильників цієї організації з 2014 року (зі зрозумілих причин) у нас значно побільшало. Та й в Брюсселі неодноразово лунала думка, що якби наша держава свого часу стала членом Північноатлантичного Альянсу, то багатьох трагічних подій вдалося б уникнути. Малоймовірно, що Росія ризикнула б напасти на країну-членку НАТО. На дипломатичному рівні визнається, що ми стали жертвами агресії з боку нашої північної сусідки, що події в Криму та на сході нашої держави були спровоковані ззовні. Проте далі цих розмов справа не рухається.
За дві тисячі кілометрів від України її проблеми видаються дуже туманними. Тут все добре, хоча подекуди трапляються теракти, нещасні випадки, однак відкрите військове протистояння Європі однозначно не загрожує. Вона за останні сто років пережила дві виснажливі світові війни. Тому все, що можна вирішити перемовинами, тут будуть вирішувати саме так. Нам виражають підтримку, схвально оцінюють наш курс на євроінтеграцію, проте реальних дій, щоб нам допомогти, здається, ніхто вживати не збирається. Воно й не дивно, адже будь-яка військова конфронтація загрожує сьогоднішній стабільності, за яку боролися століттями. Тут немає прямого ризику вторгнення з боку іншої держави. Про це переживають, хіба що, країни Балтії (що були свого часу у складі Радянського Союзу) та держави колишнього соціалістичного табору. Вони побоюються, що якщо Україна не вистоїть, то наступними можуть стати саме вони.
В Брюсселі говорять, що NATO тепер треба розшифровувати як «No Action, Talk Only» («Ніякої Активності, Тільки Обговорення»). В цьому жарті, здається, розкривається вся суть діяльності блоку. З одного боку, руйнується міф про те, що НАТО - агресивний блок, як про це десятиліттями розповідалось громадянам колишнього Радянського Союзу. З іншого, виникає питання: чи так вже можна розраховувати на Північноатлантичний альянс за критичних умов? Питанням спільної безпеки свого часу було відведене окреме положення, принцип колективної оборони прописали у Вашингтонському договорі в 5-й статті. Згідно з нею, напад на одну з країн-учасниць розцінюється як напад на весь Північноатлантичний Альянс. Проте за сімдесятирічну історію існування НАТО «5-та стаття» була застосована лише раз – після терактів 11 вересня 2001 року в США.
Два насичених робочих дні минули, настав час повертатися додому. В країну, частина територій якої окупована, і де на Сході досі продовжуються бойові дії. Ми вже давно звикли до того, що однією з реалій сьогодення для України є війна. Хочеться сподіватися, що вона припиниться так само раптово, як і почалася п’ять років тому. Але не існує добрих магів чи геніальних дипломатів, які чарівними словами можуть залагодити всі конфлікти та перетворити війну на мир. Яку б підтримку нам не виражали з-за кордону, як сильно б нам не співчували, наші проблеми маємо вирішувати саме ми. І це потрібно робити незалежно від того, будемо ми колись членами НАТО чи ні.
