Серед музичних подій травня слід відзначити виступ піаніста Олексія Ботвинова. Давно стежу за його творчістю - і він мене не зневірює, навпаки, щоразу дивує. Дивує трактуванням творів, глибиною та нестандартністю розуміння виконуваної музики. Вихованець одеської музичної школи давно вже, незважаючи на свою молодість, перетворився на зрілого майстра, що здобув міжнародне визнання. В Одесі він грає рідко - і кожен виступ заслуговує на окремий пильний аналіз. На жаль, з музичною критикою в місті справи йдуть негаразд, - а музикантові такого рівня, зрозуміло, необхідний аж ніяк не черговий журналістський відгук. Цього разу заслужений артист України Олексій Ботвинов грав Концерт № 2 для фортепіано з оркестром соль мінор С.С. Прокоф’єва. Одеським національним філармонічним оркестром диригував народний артист України професор Аллін Власенко (Київ).
Твір Прокоф’єва, за визнанням самого піаніста, за своїми технічними труднощами не має собі рівних. Двадцятидвохрічний композитор безсумнівно прагне бути, так би мовити, в авангарді, втілюючи в музиці інтенсивність художніх пошуків свого часу. Це й дало привід деяким критикам говорити про “фортепіанний кубізм”, футуризм тощо. Справді - фортепіано не співає, а радше виражає колосальний ритмічний і динамічний натиск, створюючи разом із оркестром якесь нервове пульсування здибленої звукової матерії... Це антиромантична музика. Не збентеженість душі, не романтична чутливість, не лірична сповідальність. Тут щось інше. Навіть характер музичної мови - інший. Замість мелодійних хвиль із плавністю їхніх обрисів, хвиль, що хоча б на мить застигають, стверджуючи самоцінність рятівної краси та гармонії, - з’являється тверда лінійність, майже графіка. Якась “любов до геометрії”, прямі лінії, гострі кути.
Олексій Ботвинов грає Прокоф’єва так, що ми раптом розуміємо: це страшна, трагічна музика. О, як гаркає оркестр - якась невідтворенна словами, геть моторошна куца фраза! І фортепіано своїм натиском немов силується здолати невидиму ваготу. Так, тут сум, але не елегійний, світлий, пушкінський... Інший... І раптом згадуєш дату написання першої редакції цього твору: 1913 рік. Анна Ахматова сказала про нього: “починався не календарний, але справжній двадцятий вік”... І пригадуєш музику молодого Стравінського. Той же натиск енергій! І раптом розумієш, що ці вкрай моторошні за своєю потужністю стихійні енергії, коли вони вирвуться на волю, рознесуть країну, зруйнують усі сформовані культурні навички людського буття. Поки що вони - у музиці - титанічними зусиллями творчого генія заковані в лабети форми, жорстко та владно карбованої. Ні, це не енергія індивідуального “я”, особистості романтика - це щось безособове та стихійне, поганське, страшне та сліпе... Чудовий піаніст Ботвинов - він грає трагедію часу. Недавно я був присутній при потрясному виконанні Першого концерту для фортепіано з оркестром Дмитра Шостаковича і зазнав схожих почуттів. (Пам’ятаєте, у Булгакова Майстер, вислухавши розповідь Воланда, вимовляє щось ніби “як я все вгадав!”. Вгадав і інший Майстер – Прокоф’єв. І третій - Олексій Ботвинов).
Ботвинов узявся за труднюще завдання - зіграти Прокоф’єва, - бажаючи, так би мовити, гранично поширити свої можливості як музиканта. Він грав Баха. Він чудово відчуває дух романтичної музики, і, здавалося б, самого тільки цього мало б стати йому з лишком. Як він грає фортепіанні концерти Рахманінова! В інших у цих концертах чується якийсь прямолінійний “натиск”, форсування гучності звуку, і все виходить дещо вульгарно, - а в Ботвинова Рахманінов шляхетний і елегантний, він Артист. Найцікавіше, що й Прокоф’єва він грає так, що ми раптом відчуваємо, що якийсь антиромантичний авангардний пафос для нас раптом втрачає значення. Адже й Прокоф’єв - це російське “срібне століття”! Ботвинов ніби дещо згладжує визубні, якось “закруглює” все - і ми чуємо дзвінке срібло прокофьєвського ліризму, свіжість і красу цієї дивної музики. Щиро кажучи, мені хотілося б, щоб Аллін Власенко, дуже досвідчений диригент, був у цьому концерті більшою мірою співавтором піаніста, відтворюючи стильове багатство та тонкість цієї музики. Але й без того - браво, Ботвинов!
