ДІЛИТИСЯ ПАМ’ЯТТЮ, ЯК ХЛІБОМ
Одеську область неможливо уявити без Одеського порту. А порт – окремо від людей, які будували його і здійснювали грандіозні плани.
Єлизавета Скакевич є учасником і очевидцем багатьох його змін. Сьогодні виповнюється рівно 60 років і один місяць, як вона увійшла до його колективу юною Лізою з Березівки, за направленням від колгоспу до Одеси на навчання. Час був післявоєнний, голодний. «Вербувальник» запропонував буханець хліба за зміну, кокосову олію і скромний обід у їдальні. Цього було досить для щастя. Півхлібини можна було продати на базарі за 50 карбованців. І так потроху назбирати на сукенку, яка прикрашала мрії дев'ятнадцятирічної дівчини.
Зараз Єлизавета Василівна працює у музеї Одеського порту. Вона не є професійним гідом. Але коли повела мене залами, виникло відчуття, що вона рада, як хлібом, поділитися з людьми своїми досвідом і пам'яттю.
Ми йшли. Зі стенду дивилося ХІХ століття. Народження порту відбувалося під скрип коловороту та пихтіння лебідок, гуркіт тачок і скрегіт лопат. У зародку його нинішньої механізації лежала проста сила м’язів. Навіть привід механізму, що виймав ґрунт із дна Одеської гавані, на першому землечерпальному судні здійснювався вручну. Робота зганяла стільки потів, що пароплавчик назвали "Негідниця Марія".
Для забивання паль застосовувалися копри, ударна болванка на кожному з яких одержала прізвисько "баби" через вагу у 50 пудів (800 кг). Влучне слово збереглося і сьогодні вживається у техніці як термін.
У 30 – 40 роки ХІХ століття у порту почала застосовуватися парова техніка. Незважаючи на граничну неекономічність, ці підйомні машини хоч і частково, проте замінювали фізичні зусилля людей. І все-таки основними елементами в оснащенні порту майже сто років залишалися кінь та мужик. До слова, портові биндюжники востаннє розпрягли своїх конячок у п’ятдесяті роки минулого сторіччя. Щоранку гужовики мали звичай виїздити з двору автобази на Приморську вулицю попереду автомобілів, якими вони гордо нехтували. Дотримуючись неписаного одеського звичаю, хвацькі кучери гнали свої вантажні вози – "бинди" неодмінно зі свистом і з віжками стоячи на повний зріст.
Новий стенд: ХХ століття. У 20-ті роки радянська влада почала механізувати багато перевантажувальних процесів. Але технічні новинки сприймалися портовиками без ентузіазму, тому що були громіздкими і незручними в управлінні. Іноземну машину, приписану до вугільного причалу, всі дружно охрестили "ешафотом". По-перше, тому, що поміст, на якому вона була встановлена, був надто високий. А, по-друге, тому що підніматися нагору на роботу було все одно, що йти на страту.
З боку залізничних колій "ешафот" мав металеву дугову конструкцію на шарнірах, на якій два дужих вантажники ставили подану краном баддю з вугіллям, а потім, добряче піднапружившись, цю систему перекидали. І вміст бадді сипався у відкритий вагон. Там були два інших вантажники, які, озброївшись лопатами, штивали вугілля, рівномірно розпо¬діляючи його по кутках. У цей же час решта членів бригади не гаячись, такими ж совковими лопатами наповнювали у трюмі іншу місткість.
Перед війною на зміну їм прийшли "парашути" – по суті ящики з чотирма кільцями для захоплення крановими гаками і розміром трохи меншими за кузов, щоб точно встановити на автомобіль. Це був винахід зачинателя стахановского руху у порту відомого Петраша. Пізніше його ім'я на борту носило судно Чорноморського пароплавства. Штуковина брала по 3 тонни, замінюючи у такий спосіб дві бадді.
– Петраша я пам'ятаю, ос¬кільки тоді вже була зарахована до бригади, направленої на навантаження зерна, – відволікається від експозиції Єлизавета Василівна. – Нас було четверо: всі такі ж молоді дівчата, як я. Головною теж була жінка Марія Апостолова.
Чоловіків ще не відпускала війна. Вони їздили десь по залізничних станціях, по військових частинах, які увесь час дислокувалися і переформовувалися, лежали поранені у похідних госпіталях. То були ще солдати, а не працівники. І жінки рятували від розорення стомлену країну.
Тоді молодій Лізі дали в руки великий совок вагою кілограмів чотири, з рухливими ручками з дроту: одна зверху, як на відрі, друга – на задній стінці. Це і був "чемберлен". З його допомогою зачерпувалося і перекидалося зерно. Нормою на чотирьох було завантаження двох закритих вагонів-"арбелів", або ж – 120 тонн за зміну. Іноді з "чемберленами" потрібно було лізти до трюмів і засипати зерно в далекі кінці, щоб забезпечити рівномірність завантаження судна. Між горизонтальним перекриттям у трюмі – твіндеком і масою зерна залишалося зовсім мало простору, тому пересувалися поповзом, а працювали лежачи. Цей процес так і значився, як полежання. Бували випадки, коли працівник міг від втоми і недоїдання заснути прямо на зерні. І його, якщо не помічали вчасно, могли і засипати зверху.
Спливала й інша правда. Зерно активно вивозилося іноземними суднами у зарубіжжя, коли в цей час країна мучилася від голоду, що настав у 1947 році.
Американці тоді часто у ви¬гляді гуманітарної допомоги привозили нам шоколад. Моряків вражав вигляд худючихі молоденьких вантажниць, яким за нормою дозволялося піднімати ящики вагою до 25 кг. І вони до¬зволяли їм з'їдати по кілька плиток на борту. І дівчата гризли чорний шоколад на порожній шлунок. У багатьох тоді були на все життя зіпсовані зуби...
Потім Є. Скакевич працювала водієм малої механізації, бригадиром слюсарів, такелажником, начальником інвентарного складу. У 42 роки вивчилася на експлуатаційника в Одеської середній морехідці. Сьогодні вона вже сама частина історії порту: міцного підприємства морської індустрії. Вона з гор¬дістю показує стенд з планом розвитку до 2008 року. До цього терміну Одеський порт повинен давати 100 млн гривень до місцевого бюджету, 40 – до державного. За рахунок спорудження нових причалів цілком зміниться узбережжя. Робочою територією стануть занедбані поля зрошення. І мало хто замислиться про те, як усе починалося.
Владислав КИТИК,
«Одеські вісті»
ЇЇ ЖИТТЯ – ОДИН ШТРИХ ІЗ ЖИТТЯ ОБЛАСТІ
Семидесятип’ятилітня Антоніна Петрівна Іванова майже ровесниця нашої області. Всього на один рік старша. Тож закономірно, що доля цієї жінки ніби віддзеркалює шлях пройдений мешканцями Одещини за ці 74 роки. На жаль, на цьому шляху було багато випробувань. Хоч ще була малою, та добре пам’ятає воєнне лихоліття, голод 1947 року. Важкий період відбудови. А про голодомор 1933 розповідали батьки. І оскільки в той період помер десятирічний братик Антоніни, Василько, опухлий з голоду, не забуває й вона.
Йшли роки за роками. Промайнули вони в турботах та радощах, немов хмаринки в небі. Антоніна Петрівна не цуралась ніякої роботи. Працювала і в полі, і на залізниці.
– Життя в 70-х роках, – розповідає жінка, – і в Любашівці, і загалом на Одещині було заможнішим, ніж в татіївських селах, звідки була родом. Тож на благодатні любашівські землі, де дуже були потрібні роботящі руки, переїхали ще дві сестри. Як попершу і я до Марусі.
До речі, в родині Антоніни було дев’ятеро дітей. Тепер вона залишилась сама.
Сум неспішно збігає з обличчя, а посмішка натомість торкається уст, коли Антоніна Петрівна пригадує ті часи. Як з піснею і радістю ходили на роботу.
– Хорошого настрою додавало ще й те, що працювала в одному з передових колгоспів ра¬йону, а може й області. Взагалі якось весело тоді жили, – мовить жінка.
І, слід сказати, що не тільки у Любашівському районі. Вся Одещина тоді будувалась, на колгоспних полях вирощували рекордні врожаї. Ширився рух доярок-тритисячниць, буряківників – 500-центнерників. Все це наклало свій відбиток і на долю області, і на долю кожної людини. Різниця лише в тому, що Одещина і в свої 74 молода і з оптимізмом дивиться в майбутнє. А людина в такому віці вже більше живе спогадами, як і Антоніна Петрівна.
Лариса ПІВТОРАК,власкор «Одеських вістей»
ГОРДІСТЬ ЗЕМЛІ – ЦЕ ЛЮДИ
В кожному краї є щось своє особливе. Одні пишаються своєю природою, інші – високим рівнем соціально-економічного розвитку. А гордість землі Ширяївської – це її люди. Саме вона породила і виховала 9 Героїв Радянського Союзу, одного Героя Соціалістичної Праці. Цей список поповнили За¬служений працівник сільського господарства України В.В. Чернега, Заслужений вчитель України А.А. Геус, Заслужений артист України І. Осипенко.
Не міліє ріка трудової слави Ширяївського району і сьогодні. Хоч непростий період доводиться переживати сьогодні сільським трудівникам, та більшість з них доводять свою приналежність до працьовитого ширяївського роду. У 1971 році по закінченні сільськогосподарського технікуму прибула у тодішній колгосп “Маяк” Лідія Петрівна Снісаренко. Спочатку працювала зоотехніком по племінній справі, а з 1997 року трудиться головним зоотехніком у тому ж таки “Маяку”. І хоча тепер це приватне підприємство, Лідія Петрівна працює з таким же запалом, як і в колгоспі. Досить сказати, що нині у ПСП “Маяк” утримується 1520 голів ВРХ, з них 450 – корів, майже 2000 голів свиней. Цікаво було дізнатись, що й сьогодні тут надій від корови сягає 4000 кілограмів молока. Не зайвим буде сказати, що у 2005 році це господарство одержало 208 тисяч 134 гривні доплат за здану переробним підпри¬єм¬ствам тваринницьку продукцію. Лідія Петрівна разом з керівником підприємства Миколою Йосиповичем Захар’євим навіть дивуються, як може бути тваринництво збитковим. Адже в цьому господарстві так налагоджено роботу, що воно постійно приносить прибутки. І в цьому чимала заслуга головного зоотехніка, яка, як кажуть, тваринники, майже днює й ночує на роботі. І таких старанних трудів¬ників в районі дуже багато. Тут, якщо вже людина береться за якусь справу, то обов’язково робить її якісно.
Наш кор.
НЕ ПЕРЕВЕЛИСЯ ПРАЦЕЛЮБИ
Хоч Савранський район вважається пісенним краєм, та тут вміють не тільки гарно співати, а й добре працювати. Здобутки савранських трударів часто ставали надбанням всієї області.
Першою на Одещині стала п’ятитисячницею доярка з Вільшанки Герой Соціалістичної Праці Ганна Савівна Дудник.
Не перевелись працелюби на савранській землі й нині. В кінці минулого року Указом Президента України Віктора Ющенка було присвоєно почесне звання “Заслужений лісівник України” Анатолію Івановичу Слободанюку – директорові державного підприємства “Савранське лісове господарство”. І ця відзнака цілком заслужена. Підприємство, очолюване Анатолієм Івановичем, з року в рік розширюється, створюються нові робочі місця, збільшується обсяг реалізованої продукції. Колектив освоїв виробництво нових видів продукції, з якими вийшов на міжнародний ринок.
Дбають тут і про створення належних умов для роботи та відпочинку членів колективу. Та найголовніше, напевне, те, що трудівники держлісгоспу клопочуться відновленням лісонасаджень, мають гарний лісорозсадник.
Відчувається, що савранські лісівники живуть не тільки сьогоднішнім днем, а й турбуються про те, щоб і наших нащадків радувала зелена перлина Савранщини.
