Історія Болграда нерозривно пов'язана з ім'ям Івана Микитовича Інзова – засновника міста, славного генерала, героя Вітчизняної війни 1812 року, головного попечителя і голови Комітету з питань переселенців Півдня Росії. Його сфера діяльності охоплювала велику територію від Дунаю до Дону і від Криму до Полтави.
Талановитий воєначальник, кавалер багатьох орденів: Св. Володимира усіх трьох ступенів, Св. Олександра Невського з діамантами, Св. Георгія 3-го кл., 4-го кл., Св. Анни з діамантами, Св. Іоанна Єрусалимського почесний командор, Червоного Орла 2-й ст., Почесного легіону, був нагороджений золотою шпагою "За хоробрість" із діамантами. І при цьому не любив війну, воював за необхідністю і відзначався високою гуманністю. Адже орденом Почесного легіону, вищою нагородою Франції, він був удостоєний за гуманне ставлення до військовополонених.
Після важких баталій славетний генерал виявив себе на цивільній ниві видатним державним діячем і до самої смерті був головним попечителем переселенців на Півдні Росії.
23 грудня для жителів Болграда – особлива дата – це день народження І.М. Інзова. Основні урочисті події 237-ї річниці: покладання квітів на могилу і до пам'ятного знака І.М. Інзова, науково-практична конференція, відкриті уроки для учнів у музеї, створення Фонду І.М. Інзова.
Такої честі не удостоївся навіть Петро I, засновник Петербурга. А засновник Болграда Іван Микитович Інзов цієї честі удостоюється. Він її, звичайно, заслужив своєю безупинною турботою про десятки тисяч переселенців: болгар, молдаван, албанців, гагаузів, німців, євреїв, поляків, швейцарців та ін.
Після приєднання Бессарабії до Росії потрібно було освоювати нові безлюдні землі. Росія стимулювала переселення до цього краю вихідців із Західної та Центральної Європи, тому що більшість російських селян були кріпаками і не мали права залишити поміщиків. Місцеві поміщики намагалися закріпачити переселенців, які, звичайно, чинили опір цьому і відмовлялися присягати царю. Почала складатися напружена ситуація. Для розв’язання кризи необхідно була сильна, вольова, авторитетна людина.
Такою людиною став генерал І.М. Інзов, який користувався величезною популярністю серед переселенців. Багато хто знав його ще з бойових походів. І вони звернулися до Олександра I із проханням: "Зараз довідалися ми, що усі іноземні колоністи будуть перебувати під заступництвом генерал-лейтенанта Інзова, великими благодіяннями якого мали ми щастя користуватися за часів минулої війни з турками, де багато хто з нас під його началом і служили. Не залиш і нас, задунайських переселенців, у Бессарабії, звели, щоб і усі болгари, так само, як і ті, хто оселився тут у першу війну з турками і затримувані боярами, були приведені під заступництво людинолюбного полководця генерал-лейтенанта Інзова".
Очолюючи Попечительний комітет, усього себе від¬давав цій спра¬ві. Своєю великою владою, величезним авторитетом, високими зв'язками, усіма силами відстоював права переселенців, вирішував їхні проблеми, робив усе від нього залежне, щоб наші предки знайшли тут нову батьківщину. Він зібрав під своє начало висококультурних, досвідчених фахівців, які добре знали свою справу, швидко налагодив ефективну, високопрофесійну роботу Комітету, створив добру робочу атмосферу. У центрі його уваги був Переселенець: його матеріальне становище, побут, проблеми освіти, культурного розвитку. Він сприяв колоністам в одержанні кредитів, становленні господарства, звільненні від військових та інших повинностей, вивченні рідної та російської мов, будівництву шкіл, училищ, лікарень, підготовці фахівців із середовища переселенців. Він особливо цікавився їхньою культурою, мовою, національними традиціями.
Усі ми добре знаємо історію його особливих взаємин із О.С. Пушкіним. Багато написано про те, як генерал із винятковою увагою, чуйністю, любов'ю прийняв і всіляко опікував тоді ще не славетного, а просто опального поета, оберігав гарячого юнака від безлічі неприємностей і, без перебільшення, не¬одноразово рятував йому життя, припиняючи дуелі, що назрівали, й сутички. Щоб зрозуміти суть їхніх взаємин, досить навести слова одного зі співробітників генерала, Ф.Ф. Вігеля:
"Нередко, разговаривая со мной, вздыхал он о Пушкине, любезном чаде своем. Судьба свела сих людей, между коими великая разница в летах была малейшим препятствием к искренней взаимной любви. Сношения их сделались сколь же странными, столь трогательными и забавными. С первой минуты прибывшего совсем без денег молодого человека Инзов поместил у себя жительством, поил, кормил, оказывал ласки, и так осталось до самой минуты последней их разлуки. Никто так глубоко не умел чувствовать оказываемых ему одолжений, как Пушкин... Его веселый, острый ум оживил, осветил пустынное уединение старца. С попечителем своим, более чем с начальником, сделался он смел и шутлив, никогда дерзок; а тот готов был ему все простить... Надобно было послушать, с каким нежным участием и Пушкин отзывался о нем. "Зачем он меня оставил? – говорил Инзов... – Разве отсюда не мог он ездить в Одессу, когда захотел, и жить в ней сколько угодно. А с Воронцовым, право, несдобровать ему".
І.М. Інзов вибачав поету всі його витівки. Покарання все ж таки траплялося, але дуже своєрідне. Пушкін залишався без чобіт, щоб не міг вийти на вулицю, і таким чином уникав чергової сутички. Ось як писав про це сам поет: "Старичок Инзов закрывал меня под арест каждый раз, когда мне случалось побить молдавского боярина. И тотчас приходил повидать меня и поговорить об испан¬ской революции".
Самотній, уже літній генерал всіляко піклувався про О.С. Пуш¬кіна і під час його південного заслання, і після нього. Наведу зворушливі слова із невеличкого, маловідомого листа поета: "Посылаю вам, генерал, 360 рублей, которые я вам уже так давно должен; прошу принять мою искреннюю благодарность. Что касается извинений, у меня не хватает смелости вам их принести. Мне стыдно и совестно, что до сих пор я не мог уплатить вам этот долг: я погибал от нищеты. Примите, генерал, уверения в моем глубочайшем уважении".
Сам поет із ніжністю і любов'ю ласкаво називав свого заступника "Інзушка".
Багато про що говорить і дружній шарж поета на генерала, до речі, маловідомий.
Інзов уважно стежив за долею свого юного друга і дуже горював, довідавшись про його трагічну загибель. Не в його силах було вберегти поета того чорного дня на Чорній річці.
Генерал пережив поета на вісім років, помер у 1845 р. у віці 77 років і був похований в Одесі. Але він хотів, щоб його прах спочивав в улюбленому ним Болграді. І болградці виконали волю свого генерала. Майже 240 кілометрів, від села до села, на плечах несли колоністи труну із прахом свого заступника. А жалобний катафалк слідував за процесією. А останні 500 м колоністи несли труну також на плечах, але пересуваючись на колінах! Гадаю, історія більше не знає подібного випадку, коли люди таким чином виражали свої почуття найглибшої поваги та найщирішої любові до відомого державного діяча, свого Заступника. Поховали генерала у спеціально побудованій для цього церкві святителя Митрофанія, яку з тих пір у народі називають мавзолеєм І.М. Інзова.
Таким чином болградці врятували прах свого генерала. Адже одеський міський цвинтар, на якому його спочатку поховали, було по-варварськи знищено після революції у роки більшовицької вакханалії. По-блюзнірському знесли з лиця землі могили іменитих одеситів: державних діячів, військових, промисловців, вчених. І розбили на тому місці сумнозвісний парк ім. Ілліча.
І.М. Інзов до самої смерті обій¬мав посаду головного попечителя колоністів півдня Росії, провадив велику благодійну діяльність. У часи дозвілля самотній генерал займався природничою історією, вивчав улюблених птахів, рослини. Він залишив світлу пам'ять про себе.
Сьогодні втішно було бачити, коли за велінням серця (а не за рознарядкою райкому партії, як було колись) йшли громадяни Бол¬града до могили і до пам'ятного знака І.М. Інзову із кошиками квітів. Таке враження, що Іван Микитович Інзов жив серед нас, що його знали, що з ним спілкувалися. Але ж він пішов від нас 161 рік тому.
І.М. Інзов – видатний громадянин Болграда. Почесним громадянином міста стають за рішенням міської думи, у результаті голосування. А титул "Великий громадянин Болграда" – це титул всенародної любові до Засновника міста і Заступника.
Отже, створено фонд ім. І.М. Інзова. Засновниками фонду імені славетного генерала виступили ветерани Збройних сил, Міністерства внутрішніх справ, державні службовці, бізнесмени, вчені, письменники.
Основні завдання і мета фонду – вивчення й охорона історико-культурного минулого краю, відродження славних традицій наших предків, розробка та реалізація історико-культурних, туристичних, екологічних програм, сприяння економічному відродженню країни, розвитку науки, культури, освіти.
Втішно відзначити увагу районної та міської влади. Знаменно, що віце-президентом фонду обрано міського голову М.М. Садаклієва, членом правління – заступника голови райдержадміністрації Г.П. Тодорова. Міська влада вже виділила приміщення для фонду – історична пам'ятка, будинок часів І.М. Інзова, розташований у парку ім. О.С. Пушкіна. Дуже символічне місце. Парк ім. О.С. Пушкіна гостинно прийняв фонд ім. І.М. Інзова!
Фонд тільки створено. Попереду важкий шлях становлення. Ми налагоджуємо зв'язки із колегами з Росії, Молдавії, Болгарії, Греції, Англії, Франції, Німеччини та інших країн. Вже отримано листи підтримки та запрошення до співпраці та участі в спільних міжнародних історико-культурних програмах ЮНЕСКО.
Особливо примітні перспективи співпраці з Пушкінським будинком і з нащадками О.С. Пушкіна. Гадаю, настав час нащадкам О.С. Пушкіна допомогти фонду ім. І.М. Інзова, як свого часу головний попечитель допомагав ще не відомому поету.
Але насамперед наші перспективи залежать від нас самих. Тому закликаю усіх, кому дорогий наш край, наше славне минуле, кого турбує наше майбутнє, майбутнє наших дітей, онуків, відгукнутися і в міру сил своїх внести до фонду свій внесок, допомогти йому в його добрих справах.
Одне із першочергових завдань фонду – розробка і реалізація проекту "Історико-меморіальний комплекс І.М. Інзова". У рамках цього проекту планується реставрація мавзолею І.М. Інзова і траурного катафалка, відтворення пам'ятника І.М. Інзову, який було побудовано на народні гроші і по-варварськи знищено за часів румунського панування в Бессарабії.
Запрошую до співпраці істориків, краєзнавців, письменників, журналістів, художників-реставраторів, фахівців інших сфер, бізнесменів, підприємців, усіх, хто сповнений ентузіазму та бажання взяти участь у відродженні нашого краю.
Р.S. Гонорар за цю статтю передається до Фонду ім. І.М. Інзова
