Вилкове настільки маленьке містечко, що люди один одного знають в обличчя. Федора Петрівна Шаронова, глянувши на пішоходів, відразу визначила - гості.
- Здрастуйте, люди добрі! Заходьте до нашої галереї, - звернулася вона до перехожих.
Столична делегація була приємно здивована - маленьке містечко, а є галерея. Цікаво!
Кілька років тому Олександр Анатолійович Шаронов, місцевий художник, узяв під оренду дві порожні зали Будинку культури. За справу узялися всією родиною. Купили фарби, вапно і почали давати приміщенню лад. Незабаром у просторих світлих залах з високими ліпними стелями розмістилися роботи художника.
Гості Вилкового піднялися на другий поверх, а я розговорилася з Федорою Петрівною.
- Доки є сили, допомагаю сину, я його дуже люблю. От, скопаю клумби, посаджу квіти - щоб красиво було, щоб люди раділи, - стала розповідати літня вилковчанка. - Є в мене ще старший син, майстер на всі руки: електрик, акумуляторник, штукатур. Сашко - він теж не тільки пензлик в руках вміє тримати. Теслює, сам робить рами для картин. Молодший ще в дитинстві вирішив стати художником. Він дуже любив малювати, і мені подобалися його роботи. Закінчив Національну академію мистецтв у Москві.
Поки Федора Петрівна, зіпершись на лопату, відпочивала і розповідала про свою родину, про онука Володю, який теж має намір, як батько, стать професійним художником, про свою нелегку долю, коли з 13 років дівчинкою пішла на роботу - шити одяг для фронту, з галереї стали виходити гості. Та не голіруч - купили чотири картини! Кияни жваво обговорювали, яке враження зроблять ці самобутні роботи вдома, у столиці. Замість вулиці - єрик, наповнений водою, вкритий ряскою. Біля хвіртки глинобитного, свіжовибіленого будиночка відпочиває човен. Смаглявий від сонця, сухорлявий дід із лопатистою сивою бородою - плете рибальську сіть, а поруч пшеничний хлопчисько - слухає його байку. Наповнений кошиками із солодкими фруктами човен - родина вилковчан їде з товаром на ринок. Дерев'яні човни біля причалів, рибалки квапливо вивантажують рибу - ось-ось почнеться гроза. Усі сюжети, всі особи - з натури, з життя. Мати таку картину вдома - означає завжди пам'ятати про Вилкове, котре одного разу побачив.
- У своїх картинах я хочу зобразити ту епоху, що минає, - пояснив трохи пізніше Олександр Анатолійович Шаронов. - Зараз наступає нова цивілізація, зокрема і на нашу українську Венецію - Вилкове. Прогрес витісняє звичний спосіб життя. Тому я кваплюся написати літопис. Літопис у живопису.
Сотні картин Шаронова роз'їхалися по містах України, Росії, по країнах далекого зарубіжжя. Дунайські води несуть із собою епоху. Але вона не зникне безвісти.
