ВІДІЙШЛА ЧАСТИНА НАШОГО ЖИТТЯ...
Двадцять п'ятого квітня з життя пішов наш старший друг і товариш – наставник не одного покоління моряків, один із найдавніших членів Літературного товариства «Світ Паустовського» Микола Петрович Плаксіонов. 27 квітня його поховали на Другому християнському цвинтарі.
Усіх нас, хто прийшов провести його в останню путь, поєднувало те, що ми – друзі, колеги, учні, товариші – були молодші за нього, і гіркота від цієї втрати і від усвідомлення того, що відходить від нас разом із Миколою Петровичем якась частина і нашого життя, була дуже відчутною.
Ще зовсім нещодавно, у зв'язку з 95-річним ювілеєм М.П. Плаксіонова, що урочисто відзначався в музеї К.Г. Паустовського, одесити могли прочитати інтерв'ю Миколи Петровича, статті, присвячені йому, і з задоволенням подивитися телепрограму «Я – одесит». Людина-історія, Микола Петрович розповідав про свою любов до моря, про дух старої Одеси, яку він любив і пам'ятав, про особисте знайомство з підводником номер один, Героєм Радянського Союзу Олександром Маринеском, про зустрічі із письменниками Паустовським і Новиковим-Прибоєм.
Він був дуже цікавим співрозмовником, людиною високої культури, дуже освіченим. У його присутності хотілося бути зібраним, триматися особливо прямо, бути спокійнішим, стриманішим. Його мудра, сумна й водночас іскриста посмішка запам'яталася багатьом. «Я не старий, я просто давно народився» – цей жарт був правдою його життя. Микола Петрович Плаксіонов, який народився 19 грудня 1910 року, – на початку ХХ століття, такий, яким ми його знали в останні роки і запам'ятали, був людиною ХХІ століття. Він був молодим душею, завжди захоплений і захоплював інших своєю захопленістю. Він був одним з ініціаторів створення громадської організації «Світ Паустовського» і сприяв становленню музею письменника в Одесі. Микола Петрович надавав величезного значення цій останній духовній справі свого життя і у своєму поважному віці приїжджав на засідання Товариства на Чорноморську вулицю –«морський форпост Одеси» – з Дачі Ковалевського, де останнім часом жив. Він захищав до останнього світ Паустовського, романтику моря, морську столицю – зелену сонячну Одесу, менталітет одесита-моряка. А тепер він залишив цю справу нам.
Є люди, яких, зустрівши одного разу, не можеш забути. Вони залишають глибокий слід у твоїй душі і житті. Таким був Микола Петрович Плаксіонов для багатьох з нас.
Ми усі відчували його Другом. Це почуття важко пояснити, але спробую: його батьківська доброзичливість, увага і повага до твоїх добрих вчинків і справ, його бажання і вміння допомогти, його доброта і здатність усе зрозуміти і пробачити, скромність і вміння слухати, його товариськість...
Кожен із членів Літературного товариства «Світ Паустовського» зберігатиме па¬м'ять про свої взаємини з Миколою Петровичем, про «свого Плаксіонова», про його слова і справи, звертання до кожного з нас особисто. Ми і далі плекатимемо його справу. Він любив нас, і ми будемо любити його і пам'ятати, доки живі.
Від імені Літературного товариства «Світ Паустовського»
Ніна УСПЕНСЬКА
ПРОЩАВАЙ, МІЙ ВЧИТЕЛЮ...
На 96-му році життя перестало битися серце одного зі славетних одеситів Миколи Петровича Плаксіонова – мого першого морського вчителя в Одеській ордена «Знак Пошани» морехідній школі, з якої вийшли у велике життя тисячі ним підготовлених учнів, які стали згодом висококласними фахівцями.
Він прожив тривале, важке і багате життя, насичене суворими іспитами і втратами, радісними подіями і досягненнями.
Микола Петрович був свідком і учасником безлічі сумних і радісних подій – кончини царського самодержавства в 1917 році, народження, становлення і руйнування соціалістичної держави, народження самостійної держави Україна, загибелі флоту одного з найбільших морських підприємств світу – Чорноморського морського пароплавства, яке він безмежно любив.
Він завжди обстоював активну громадянську позицію – бути корисним людям. Він любив людей, і люди любили його. До останніх днів брав участь у громадському житті улюбленого міста і ветеранських справах моряків ЧМП.
Він залишив прийдешнім поколінням одеситів і моряків прекрасну Пам'ять про себе, як про відданного морю висококласного професіонала, вихователя молодих фахівців, талановитого педагога, вченого, невтомного трудівника, патріота, чуйну людину, яка відгукується на чужий біль і лихо, іскрометного гумориста, безжурного життєлюба, впевненого в тому, що краще попереду, а труднощі та випробування випадають нам, щоб загартовувалися наші воля, характер і фізичне тіло.
Нам, живим, він залишив мудрий заповіт – «Згадуйте мене з радістю і радійте життю, бо воно нескінченне і прекрасне. Творіть добро зі світлою посмішкою на обличчі!».
Прощавай і пробач, Миколо Петровичу, товаришу, друже і Вчителю! Твою недоспівану пісню Життя співатимуть інші, а в наших серцях збережемо світлу Па¬м'ять про твої багаторічні творчі справи!
Земля тобі пухом і Царство Небесне!
Павло Іванович ЗАПОРОЖЕЦЬ,
випускник морехідної школи 1955 року,
ветеран флоту
