Кажуть, кожне місто має власне лице. То так. Це лице може змінюватися у виразі, ставати іноді сірим і вкрай невиразним... але воно є. Далі за аналогією скажу, що кожне місто має ще й власний характер, власний ритм життя, власний голос... Ви колись задумувалися, який голос Одеси?
Упевнена, що для дуже багатьох наших земляків це голос диктора Вадима СОЧИНСЬКОГО. Вадим Валентинович – людина справді неймовірної скромності, що в наш час видається майже вадою. Скільки я не переглядала буклетів, що стосуються історії радіо, практично скрізь – тільки фото сімдесятих років і скупа фраза: «Вперше вийшов в ефір обласного радіо у вересні 1961 року. Цього дня в нього народилася дочка». Сочинський не дуже любить давати інтерв’ю, але я сподіваюся на «людський чинник»: усе-таки сім років були колегами на радіо, не чужі...
– Наталко, – посміхається Вадим Валентинович. – Знаєте, колись у Ємені засудженому на смерть не відрубували голову, а відпилювали... щоб подовжити втіху. Не треба в мене інтерв’ю брати, а то приблизно таке ж відчуття...
– Постараюся максимально безболісно, під анестезією, – відбуваюся жартом. – Вітчизна мусить знати своїх героїв. Бо Ви все зашифрований, просто Шті¬рліц якийсь... І взагалі, цього року виповнюється сорок п’ять років вашої роботи на радіо!
– Правильно полічили. Але в мене зараз, що не рік – то свято. От у грудні минулого року сімдесятиріччя відзначив. Стільки компліментів вислухав... Одна колежанка навіть пожартувала: “Ти не втомився від слави?”. Утомився, кажу. Але все було на рівні. На прийомі в губернатора телефон подарували такий сучасний, Держкомітет телебачення та радіомовлення – годинник із власною маркою... Приємно, що все ще мене пам’ятають.
– А як щодо звань, шани?
– Взагалі ж я був в Одесі на радіо єдиним диктором вищої категорії. А щодо іншого... Он на моє 60-річчя відправляли документи на заслуженого працівника культури, потім іще раз – на ювілей радіо... Сказали – два куски “зелених” – і все буде... Оце знову ювілей близько. Нібито є зачіпка, останній шанс – третій, і взагалі останній у житті, бо навряд чи я тут іще буду якісь ювілеї відзначати... Я ж чоловік не марнославний, ви знаєте, але це хоч якийсь додаток до пенсії... Недавно нам підняли зарплати, адже перед тим був просто кошмар... Ви ж знаєте...
Так, я знаю. Знаю, що багато років у диктора-зірки Сочинського були дуже й дуже скромні доходи. Торік, наприклад, ставка 320 гривень. Приблизно на рівні прибиральниці. Інший би, напевне, клопотав, вибивав якусь допомогу – муніципальну або обласну. Але Сочинський не та людина, що прохатиме. Особливо за себе.
– Ну от, хоч якийсь піар Вам зробимо. Людина ж заслужена! Прикро... Стільки років у студії! Знаєте, я колись читала, що в людини в прямому ефірі тиск, як у пілота за штурвалом літака. Послухайте, а коли Вам уперше сказали, що у Вас красивий і особливий голос?
– Та це було якось “завжди”. Я з дуже інтелігентної родини. Дід-викладач із чудовою дикцією. І в нього була звичка ще зі старих часів – читати в родині вголос: газети, книжки. Батько-військовик теж часто приносив додому книжку, всідався й читав уголос для всіх. Тож я з дитинства здобув якісь ази цієї школи... плюс “недобра спадковість” (усміхається).
– А коли це вже набуло професійної барви?
– Так цілком випадково. Спочатку мої рідні хотіли, щоб я закінчив інститут зв’язку, це в нас був такий “сімейний інститут”, його багато родичів закінчили. Я там проваландався три роки, але потім утік, бо мене завжди вабило інше – радіо, телебачення, кіно... Побігом вступив на факультет англійської... а потім випадково опинився на кіностудії. Працював там у звукоцеху. Суто технічна робота з озвучування фільмів. Але, властиво, у звукоцеху перевіряли мікрофони. Я брав газету та шкварив звідти тексти, поки хлопці виставляли апаратуру, ну випадково раз спробували, два... Виходить! Почали залучати й до творчої роботи. Потім мене запросили на Одеське ТБ. Режисер каже: “Почитайте те, почитайте це...”. Я його вбив наповал тим, що запитав: “А можна я почитаю ЦЕ?”. “Це” був репортаж про військовий парад Першого Травня. А я ж у військовому середовищі зростав, тому для мене це все було “через душу”.
Мене взяли відразу. А потім закрутилося – мені замало було 24-х годин. Удень на радіо, увечері на телебаченні, а вночі я працював “у кіно”. І от так воно крутилося, спав іноді по дві години на добу... Але мене знали всі. Радіоточка ж була в кожній кухні, і з шостої ранку там неодмінно “стирчав” Сочинський...
– Але від Вас було потрібно якось офіційно підтвердити свій статус відповідним навчанням?
– Першою моєю партнеркою в радіоефірі була Єлизавета Петрівна Рибакова. Легендарна дикторка. Ну а потім, звичайно, були курси підвищення кваліфікації – і в Києві, і в Москві. Москва – це десь на початку сімдесятих. Там, звичайно, цікаво було. Чоловік тридцять із усього Радянського Союзу: від Одеси до Далекого Сходу. І кожного прикріпили до якогось столичного диктора. Мене – до Шумакова. Був такий знаменитий диктор, він завжди читав доповіді Хрущова. Тим він і вирізнявся, що міг читати три години поспіль. Ми з ним позаймалися небагато, він і каже: “Я ж вам нічого не дам, ви – готовий фахівець. Ходіть по театрах-музеях, і все буде нормально”. А інша викладачка сценічної мови запитує: “Яка у вас категорія?”. Я – з такою гордістю: “Перша!”. “Он як? Можна б і вищу”. Приїхав до Одеси, й кажу тодішньому керівникові Петрові Олексійовичу Зарічанському: “Москва каже, що можна вищу”. “Ну, спробуємо”. З першого заходу не вийшло (навіщо, мовляв, у провінції вища категорія?), а потім – вийшло.
– А до Вас звертаються з проханнями поставити голос, напрацювати дикцію?
– Звертаються. Але я якось... не люблю всі ці вчительско-педагогічні штучки. Ні, звичайно, все одно ті диктори, що приходили, сиділи поруч, я з ними працював. Спочатку мені читали, а потім ішли в ефір. То я більше навчав власним взірцем, із практичної точки зору.
– Зараз узагалі більше ухил убік авторського читання...
– Так, але погодьтеся, не всі поети можуть нормально прочитати власні вірші. Деякі просто виють дикими голосами. А професіонал іноді з нічого зробить цукерку. Скільки разів таке було: текст якийсь не дуже... Кажуть – віддайте читати Сочинському, він усе зробить, як треба.
– А у Вас не виникало думки написати які-небудь мемуари та прочитати їх? Мабуть же цікавих пригод не бракувало...
– Та я більше як Іраклій Андронников – сильний в усних розповідях. Починаю, і зупинитися не можу. Це хіба що на диктофон записати... В житті справді багато чого було. Я ж, як тепер кажуть, дитя війни. Кулі під носом клацали й радянські, й німецькі. Коли батько в 44-му повернувся з частиною до Одеси, де в чому допомагав, незважаючи на десятирічний вік. Батько дуже хотів мене забрати із собою далі, оформити, як сина полку... але тут уже мама стала насмерть. Саме тоді, в 44-му, батько привіз патефон. А я знайшов у сараї купу старих платівок. І слухав не Шульженко й Утьосова, а оперні арії. Так і донині – “одна, але палка любов”. Рано дуже почав ходити до Оперного театру (якось драматичні не дуже вабили). Вдома – величезні зібрання всіляких раритетів, і там, у своєму світику, я надихаюся та розкошую.
– А сам співати не пробували?
– Мені не подобається, як я співаю. Замолоду радили навчатися співу, але якось життя все саме розставило по місцях.
– Звичайно, при такій чутливості до звуку людина може насолоджуватися багатьма нюансами, яких не вловить профан. Але буває ж і навпаки. Груба мова, вульгарна вимова слух ріжуть?
– Є таке. Та й узагалі дуже зачіпає хамство в будь-якому вигляді. Я людина стримана, але траплялося, коли відкривав двері в трамваї і просто викидав деяких “товаришів”. Хоча намагаюся тримати себе в межах.
– Я завжди дивувалася з Вашої здатності в будь-якому настрої та стані бути “у формі” як диктор. Всі ми люди, трапляються стреси, негаразди... Але на Вашій роботі в ефірі це ніяк не позначається!
– Може для інших це й не помітно. Але я, коли чую свій запис – знаю, що в мене було в цей день. Я все чую – і в себе, і в інших. Просто потрібно чесно працювати.
Ми розмовляємо далі, і мимоволі мені спадає на думку... У когось же може скластися враження, що хист Сочинського – це просто подарунок долі та природи. Ну так, дав Бог голос. І мимоволі пригадується анекдот про те, як один художник зажадав із клієнта енну суму за картину. “Але ж Ви малювали її якихось 20 хвилин!” – обурився замовник. “Так, але щоб навчитися це робити за 20 хвилин, я навчався 20 років!” – заперечив майстер. Так і тут. “З нічого не буде нічого”. Такий диктор, як Сочинський, можливий лише при поєднанні природного хисту та величезної внутрішньої культури й самодисципліни. Просто ці культура та самодисципліна для нього такі звичні та щоденні, що він їх навіть не помічає – як повітря. Це людина дуже вимоглива до себе. І скромна. Тому я щиро рада змозі хоч якось висловити йому свою повагу.
