Незадовго до 1 червня, Дня захисту дітей, мені довелося стати очевидицею подій, реальність яких ніяк не вкладається у свідомості.
Все почалося з дзвінка до служби у справах неповнолітніх Ренійської райдержадміністрації: мешканка села Плавні повідомила, що вже кілька днів не бачить сусідських дітей – вони кудись пропали. Як не дивно, аналогічних сигналів про зникнення дітей не надходило – ні від сільської ради, ні від дільничника, ні від адміністрації школи. Ігор Олександрович Іванов, що очолює службу, підняв базу даних про дітей, що проживають у неблагополучних родинах, обдзвонив усі школи з проханням звернути увагу: чи вся “група ризику” сидить за партами? Так удалося скласти список дітей, що зникли.
У кримінальній міліції у справах неповнолітніх були відомості про те, що ще торік групу дітей із Рені було завербовано громадянкою Н. і вивезено на заробітки до Біляївського району. Тоді було направлено листа до служби у справах неповнолітніх Біляївської райдержадміністрації з проханням перевірити інформацію. Незабаром прийшла чи то відповідь, чи відписка: дітей немає. А через кілька днів вони з’явилися самі собою. Як з’ясувалося, підлітки працювали на збиранні помідорів, незважаючи на те, що навчальний рік уже був у розпалі.
Цього року ситуація повторювалася.
Під час оперативно-пошукових заходів удалося з’ясувати, що діти знову були завербовані громадянкою Н., тільки вона зібрала бригаду вже не в Рені, а в селі Плавні. Будучи родом із цього села, вона чудово знала всі неблагополучні родини. Умовити підлітків, обділених батьківською увагою, заробити “великі гроші” – 500 гривень за прополювання гектару помідорів, було неважко.
9 травня шестеро дітей 12 –16 років, навіть не сповістивши батьків, виїхали до Рені, там приєдналися до групи дорослих і всі разом на двох мікроавтобусах рушили під Одесу.
Ренійським службам удалося здобути інформацію про місце перебування зниклих – Біляївський район, село Березань, приватне підприємство “Кур¬ган”.
Цього разу Ренійська райдерж¬адміністрація ухвалила діяти самостійно: негайно спорядити автобус до Біляївського району, будь-що віднайти ді¬тей і привезти додому. Іван Олексійович Стадников, заступник голови райдержадміністрації, зі мною погодився: в “облоговій групі” має бути журналіст із фотокамерою.
Ігор Іванов і його колега Вадим Чебанов, старший оперуповноважений КМСН, усю дорогу (а до Березані чотири години на повен хід) сиділи як на голках. Якщо інформація про те, що в Рені шукають дітей, долетить раніше, ніж наш мікроавтобус, з неповнолітніми можуть зробити що завгодно. Синьйор Помідор не може не знати, що вітчизняне законодавство забороняє експлуатацію неповнолітніх.
Мені не раз доводилося чути про те, що деякі мешканці Придунав’я в сезон сільгоспробіт їдуть під Одесу – працювати на обрізуванні виноградників, на прополюванні овочів, кукурудзи та соняшнику, на збиранні врожаю. Наприклад, мешканці гагаузьких сіл Олександрівка та Дмитрівка, що в Болградському районі, розповідали, що це єдиний спосіб напевне заробити, але доводиться мурлувати по 12 –15 годин на день і жити в нелюдських умовах – бараки, нари… Я бачила людей, що повернулися з робіт: коричневі від засмаги обличчя, запалі щоки, обвітрені, в екземах губи.
…Невелике село Березань справило приємне враження: біля першого ж будинку стояли дві іномарки. Добротні будівлі, чисті, занурені в зелень садиби. Але тим гірший був контраст.
Це був двоповерховий будинок із чорними від патьоків стінами. Судячи з архітектурних особливостей, тут у часи Союзу були якісь виробничі цехи.
На шум прибулих машин із вікон почали визирати люди. У будинку здійнялася метушня. Рухаючись навпомацки темними коридорами з шорсткими стінами, я відразу згадала Горького “На дне” та чиїсь наміри вступити до Євросоюзу – ми знайшли кімнату бригадирки. Тітка Аня (її так називали поближні) запевнила, що жодних дітей у будинку немає, і повела нас по “нумерах”.
Уявіть собі приміщення, де живуть 24 людини – чоловіки, жінки та сімейні пари впереміш. Із меблів – тільки залізні ліжка на два яруси. Вони застелені ковдрами – ваш килимок у вітальні мабуть буде чистіший. На спинки ліжок накидані замацані речі, брудні ганчірки, які я не можу назвати рушниками та білизною.
Не хочу змальовувати людей. Ви самі уявіть, який може бути вигляд працівників, що вже два тижні по 12 годин працюють у полі на прополюванні помідорів і не мають змоги прийняти душ. У кімнаті на 24 людини – відро води, електрокип’ятильник і маленький тазик.
– А ви гадаєте, що в цих людей удома умови кращі? – зрозуміла мої думки тітка Аня. – Так, нам не подобаються ці умови. Але скажіть, де ще ми можемо заробити? Колгоспи розвалили, підприємства “заприхватили”, всіх людей – на вулицю. А ми хочемо їсти. Ми хочемо жити! Розумієте? Будь ласка, закривайте це підприємство – якщо вам приємніше нас бачити на смітниках! Нас тут безкоштовно годують, три рази на день. А ви поцікавтеся, хто з цих людей удома їв три рази на день?..
В одній із юних робітниць старший оперуповноважений упізнав “стару знайому”: була на обліку в кримінальній міліції у справах неповнолітніх. Мати позбавлена батьківських прав, з інтернату дівчисько неодноразово втікало.
– Будь ласка, забирайте її до Рені! – уже ввійшла в раж бригадирка. – Цікаво, чим вона там займатиметься? На що житиме? Ви чудово знаєте, що ця дівчинка нічия, що в Рені нікому до неї немає діла. Вона буде красти та спати з ким приведеться. А тут вона працює, заробляє чесною працею, розумієте?
Під коментарі тітки Ані – відповісти, щиро скажу, було нічого – ми ходили від приміщення до приміщення шукаючи дітей. А натрапляли всюди на молодь і людей середніх років, що просто в робочому одязі лежали на брудних, без постільної білизни ліжках. Хтось грав у карти, хтось грівся біля електроплитки – у приміщенні з цементними підлогами було мокро й зимно. На прохання старшого уповноваженого показати документи, робітники відповідали, що паспорти в них забрали першого ж дня. Представник хазяїна, що приїхав трохи пізніше, назвавшись Володимиром Миколайовичем, не заперечував: паспорти справді забрали. Так би мовити, захід дисциплінарного впливу.
– Так, у нас тут дисципліна! – не вгамовувалася тітка Аня. – У нас сухий закон. Ви бачили хоч одного п’яного? І не побачите. А вдома дехто попідтинню валявся. Одержать якусь допомогу – проп’ють. А тут розрахунок – перед від’їздом. Коли колишній п’яниця одержує півтори тисячі, в нього руки тремтять – такі гроші родині привезти…
Представник хазяїна, як і бригадир, запевнив нас, що дітей у бригадах сезонних робіт¬ників немає. Але дитячі речі, помічені в одній із кімнат, свідчили про те, що наглядачі безсовісно брешуть. Дільничний міліціонер Василь Слюсаренко, що приїхав із нами на об’єкт, нічим допомогти не міг – шукайте своїх дітей і забирайте. І взагалі дільничний дуже квапився у своїх справах і незабаром справді поїхав геть. Начальник служби у справах неповнолітніх Ігор Іванов і старший оперуповноважений КМСН Вадим Чебанов невблаганно шукали далі, опитували людей, волали до їхньої совісті.
Була вже ніч, коли на території з’явився “джип”. Хазяїн не завважив за потрібне поспілкуватися з нами, гістьми, і незабаром поїхав собі. А за двадцять хвилин тітка Аня привела шістьох дітей.
Замурзані, у брудному одягу, вони тремтіли від холоду. Як з’ясувалося, їх устигли сховати. Три години вони просиділи у сховку, й геть задубіли.
Діти негайно зібрали речі й сіли в ренійський мікроавтобус.
На прощання тітка Аня п-о¬біцяла мені подати на суд, якщо її фото з’явиться в газеті.
– Я вам не злочинниця! Тільки спробуйте! Я попрошу хазяїна, він мені не відмовить для такої справи! Я подам позов!
Усю дорогу діти надривалися від кашлю – багато хто з них був застудився. По приїзді додому їх оглянув лікар, який зафіксував стан здоров’я підлітків. Потім неповнолітні давали свідчення.
Працювати було дуже важко – подеколи поля дуже поросли бур’яном. На роботу рушали о шостій ранку, закінчували о шостій вечора. Вихідних не було. Відмовитися від роботи, не поїхати на поле було не можна. Навіть коли у Віті (імена дітей змінено – прим. авт.) піднялася температура, його все одно відправили на прополювання. Годували три рази. На сніданок – каша, хліб і чай, на обід – суп і каша, на вечерю – знову каша, хліб і чай. І тільки в останні дні стали додавати підливу з м’ясом.
Поки свідчення неповнолітніх заносилися до протоколів, ми поспілкувалися з сільським головою, завучем школи та головлікарем сільської амбулаторії. Коротенько вони розповіли історію дітей.
Мишко, 16 років. З чотирьох дітей у родині він найстарший. Мати покинула, десь поїхала. Батько п’є, хворіє на туберку¬льоз, уже відкрита форма. Коли була жива бабуся, вона онуків доглядала, тепер залишився дід, справлятися з дітьми йому складно. Мишко вирішив поїхати на заробітки. Хлопець працьовитий, за два тижні просапав майже два гектари. За це йому належало замалим не тисячу гривень. Дуже засмучений, що стільки трудився, а приїхав додому без грошей (роботодавець розраховується тільки по закінченні всієї роботи). Каже, хотів купити одяг.
Ауріка, 16 років. З рідних у неї тільки мати-алкоголічка. Кілька років тому її було позбавлено батьківських прав, а дівчинку відправили до Тузлів, до інтернату. Незабаром Ауріка звідти втекла, бо, каже, якісь дядьки “хотіли з нею спати”. В інтернаті по зниклу дівчинку не спохопилися. В будь-якому разі до Ренійського району не надходило жодної інформації, шукати її вдома ніхто не намагався. Як з’ясувалося, останні півтора року дівчинка була полишена напризволяще. Де жила, чим харчувалася – ніхто не знає.
Вітя, 16 років. Круглий сирота. Тато й мама померли. Жив останнім часом з дядьком. Оформляли хлопчика до інтернату.
У свої 12 – 16 років юні батраки ледве читали протоколи та незграбно писали свої прізвища. Як з’ясувалося, протягом навчального року школу вони відвідували щонайбільше один місяць. Усі спроби педагогів посадити дітей за парти були марними – батьки про дітей не думають: одягти їм нічого, купити зошита немає на що. Ми привезли дітей додому. Але хто їх тут чекав?
Уже не перший рік керівництво Ренійського району порушує питання про потребу відкриття притулку для дітей. Але держава не має “зайвих грошей”.
Якщо в матері-алкоголічки дитина мала, її тимчасово, до оформлення всіх документів, поселяють у районній лікарні. А якщо дитина вже велика? Куди її? Отут бізнесові дядьки з Березані й зорієнтувалися. Робсила непримхлива, на все заради заробітку й тарілки каші ладна.
Хотілося б мені поспілкуватися з головним державним санітарним лікарем Біляївського району. Не в кабінеті – в бараку, де живуть сезонні робітники ПП “Курган”. Втім, судячи з розповідей людей, тут умови ще не найгірші. В деяких селах люди живуть у полі в наметах або ж на фермах. Люди на фермах…
По Мишка прийшов старий дідусь. По Ауріку з’явилася колишня мати, від якої по ранку відгонило перегаром. По Ваню взагалі ніхто не прийшов. Вітю ми відразу повезли до районної лікарні.
У мене не спадали з думки напутні, прощальні слова настирливої бригадирки з Березані:
– Забирайте! Можна подумати, що вдома вони комусь потрібні. Ці підлітки там будуть не тільки спати на підлозі, але й ходити голодними – тут їх хоч годували. Забирайте! Тут вони навчалися заробляти на хліб, а вдома крастимуть. Забирайте! Тут дисципліна, а там вони будуть робити що хочуть – пити, курити і валандатися по ночах. Забирайте!..
