Ім'я його добре відоме театралам Одеси, багатьох міст України й Росії. Заслужений художник України, сценограф Станіслав ЗАЙЦЕВ відзначає 60 років від дня народження.

– Станіславе Миколайовичу, Ви з театральної родини, виросли за лаштунками, – це й визначило Ваш вибір?

– Мій батько, Микола Васильович Зайцев, був головним режисером одеського ТЮГу ледве чи не від дня його заснування – з початку 30-х років. Мати, Антоніна Пенчковська, була акторкою російського театру. Виріс я в ТЮГу, який тоді розташовувався у провулку Чайковського. Був якийсь період, коли я хотів бути актором. Але – вступив до художнього училища на відділення живопису. Навчався в багатьох педагогів, однак відбувся я завдяки Діні Михайлівні Фруміній. Після училища вступив до Ленінградського державного інституту театру, музики й кінематографії, який закінчив у 1972 році. Мав був їхати за розподілом до Севастополя, але мене запросив до себе знаменитий лялькар Юхим Левінзон. Він працював у Ленконцерті, у нього був свій ансамбль – ляльки, оркестр... Вони їздили по всьому світі. Він запросив мене художником-постановником, хоча до цього з театром ляльок я не стикався. І я сам вигадував, малював ляльок, виготовляв їх, шив їм одяг, сам робив механіку, – тобто здійснював весь процес.

– І Вам це подобалося?

– Подобалося до певного часу. Три роки я там відпрацював, а потім став вільним художником. Так склалися обставини, що у 1978 році я повернувся до Одеси. Викладав у театральному училищі, паралельно працював у театрі ляльок, російському театрі. У 1984 році став головним художником ТЮГу. Тобто, повернувся до рідних пенатів в іншій якості. Потім була робота в українському театрі, а останні шість років працюю головним художником у театрі музичної комедії.

– Естетика якого з тих театрів, де працювали, Вам ближча?

– Якщо я перейшов сюди, то, можна сказати, що мені цікавіший музичний театр. Це більш видовищний жанр.

– Чи означає це, що Ви віддаєте перевагу видовищу?

– Люблю працювати в різних виставах, люблю різний підхід, що залежить від драматургії, від режисури, насамперед. Наприклад, «Тристан і Ізольда» дуже аскетична вистава. Разом з тим, у мене є такі вистави, як «Кентервільський привід», де всього дуже багато. Все залежить від того завдання, що стоїть перед художником. І щоразу, вирішуючи його, можу бути таким, таким і таким – різним. Ось ця різниця й захоплює.

– Як відбувається Ваша творча співдружність із режисером? Ви повністю входите в його задум чи буває розбіжність ваших підходів до сценічного вирішення п'єси?

– Як відомо, у нашому театрі довго не було головного режисера, постановники вистав бували наїздами. Ми обговорювали сценографію загалом, і далі я працював сам. Тобто, у принципі, всю декорацію я роблю сам. А потім уже режисер входить у цю виставу. Такий підхід не зовсім правильний, тому що робота художника з режисером має проходити в тісному щоденному спілкуванні.

– Із чого починається Ваша робота над виставою?

– Це запитання часто задають мені студенти. Відповісти на нього непросто... Після прочитання п'єси йде процес роздумів, придумування. Я не приступаю до реальної роботи доти, доки в мене в голові не склалася ідея вистави, причому, досить чітко сформована.

– Ви один працюєте чи є ще художник – «не головний»?

– Немає «не головного». Вже давно немає... Якщо говорити відверто, театральні художники взагалі дефіцит. Катастрофічний. Наше училище випускало 10 – 12 чоловік, зараз 3 – 5. Причому, хлопчики в професію не йдуть – з нашою-то зарплатою... Ідуть одні дівчатка. Іншого разу незрозуміло, навіщо вони прийшли. Театральні кадри – це дуже велика проблема. Причому, не тільки в Одесі. Я їжджу по Україні, нещодавно в Чер¬нівцях ставив виставу із дуже цікавим режисером. Там теж немає художника, вони шукають. Я працюю в Миколаївському театрі – і там немає художника. Це просто вимираюча професія. Якщо вони і є, то зосереджені в Києві. Там платять утричі більше й престижу удесятеро більше. Сценограф для провінції – це катастрофічний момент.

– Скажіть, а чи є легкі й важкі вистави?

– Я не ділю на легкі й важкі. Є вистава, більш складна у макеті й у втіленні, а є більш легка. Є макет, який потрібно робити місяць, а є такий, що можна зробити за тиждень.

– Я маю на увазі, більш важкий у розумінні втілення задуму режисера. Як швидко після знайомства з п'єсою Ви знаходите сценографічне вирі¬шення?

– Можна придумати виставу за три дні, а можна ходити й думати два тижні. Іншого разу доводиться робити три-чотири вистави одночасно.

– Ви прихильник класичного напряму чи Вам не чужі новації, авангард?

– Це залежить і від вистави, насамперед, і від режисера. Я не можу зробити авангардистський макет і пустити туди режисера, який працює у традиційній манері. Усе це пов'язано між собою. Більше того, у мене є багато режисерів, з якими я співпрацюю й знаю, у якій стилістиці той або інший з них любить працювати.

– Чи є найулюбленіша, найдорожча для Вас вистава?

– Таких немає. У принципі, найулюбленіша та, над якою працюєш у цей момент, що створюється. Коли виходить прем'єра, вистава уже зажила самостійним життям.

– Ви працюєте в багатьох містах України й Росії. Чи можете поділитися враженнями щодо сучасного театрального процесу? Куди йде театр?..

– Я можу судити про музичний театр, оскільки працюю з ним. Ставлю вистави в різних містах – Чернівцях, Миколаєві, Кемерово, Хабаровську, Петрозаводську... Театральна провінція працює в досить архаїчних рамках.

– У нас, в Одесі, від класичної оперети мало що залишилося, а там?

– Там теж намагаються шукати якісь нові форми. У Кемерово я дивився спірну виставу – оперу Чайковського «Пікова дама» у постановці німецького режисера-авангардиста. Це було досить смішно – і наївно. Вистава починалася з того, що на екрані показували смітники міста Кемерово. Забавно, але мало цікаво.

– Публіка до театру ходить?

– Публіка скрізь мало ходить, тому театрам доводиться робити багато прем'єр, викладатися. У тому ж Миколаєві музично-драматичний театр робить по 9-10 прем'єр на рік. У Петрозаводську директор похвалилася, що за два з половиною роки її роботи зробили 23 нові вистави. У її вустах це звучало як позитивний факт, а я подумав про те, що зовсім неможливо зробити якісні вистави за цей час.

– Якими рисами має володіти театральний художник?

– Професія ця складна – і недостатньо поцінована глядачами й критиками. Він має володіти багатьма талантами – художника, архітектора, дизайнера, живописця, якщо потрібно. Він має знати історію мистецтва, костюма, драматургію, – бути дуже ерудованою людиною. А оскільки професія прикладна, то припускає багато знань і вмінь. Необхідно володіти мистецтвом спілкування – із цехами, режисерами. Нарешті, вона вимагає вміння й руками щось робити.

Творчі плани художників-постановників залежать від режисера. А це значить, що роботу Станіслава Зайцева ми побачимо в нових постановках театру музичної комедії «Безіменна зірка», «Попелюшка», – а можливо, і в інших...