Бажання написати цю статтю зріло давно. Скільки сльозоточивого написано про нашу науку –гострішої теми сьогодні не знайдеш. Але тут ще один поворот – домінує, так би мовити, людський чинник.
При цьому часто згадую свою приятельку, якій довелося виховувати сина самотужки. Чоловік полишив її з п’ятимісячною дитиною, пішовши до іншої. Але, незважаючи на всі біди, вона вийшла переможницею у двобої з жіночою долею. Щоразу при зустрічі з гордістю розповідала про свої успіхи й досягнення: при двох, а то й трьох роботах, вона забезпечила сина усім необхідним. Він блискуче закінчив школу, а незабаром став гордістю вузівського факультету. Без зусиль, вступивши до одного із кращих технічних вузів, він одразу з головою поринув у студентське наукове товариство й жодна наукова конференція або міжнародний симпозіум не обходилися без його виступів та доповідей. Питання про аспірантуру навіть не обговорювалося – воно було визначеним з першого курсу.
Свідомо опускаю безліч труднощів і негараздів, які неминучі в будь-якій неповній сім’ї. Та й до чого про це писати, коли мати й син твердим кроком йшли до заповітної мети. Але справжня біда чекала на них на порозі щасливого результату.
Справа в тому, що син задумав поєднати, так би мовити, щастя наукове із особистим. Ус¬пішно переборовши два роки ас¬пірантури, він одружився. Минуло якихось півроку й виявилося: потрібно обирати щось одне – або науку, або красуню-дружину із майбутньою дитиною. Пам’ятаючи зрадницький демарш батька, у сім’ї віддали перевагу останньому. І наукова надія факультету, не захистивши навіть кандидатської, вирушила по містах і селах у пошуках гідного заробітку. Гроші поки що заробляє, але, за словами матері, не витрачає, тому що збирає на окрему квартиру.
У цій історії немає ані краплі домислу, хоча я опустила імена, прізвища, назву університету. Вигадки тут абсолютно ані до чого, у чому легко переконатися, розмовляючи з ректорами одеських вузів. Таких прикладів кожний з них міг навести якщо не сотні, то вже десятки точно. Згадую репліку ректора ОНУ ім. І.І. Мечникова Валентина Андрійовича Сминтини: за його словами, підписуючи чергову заяву молодого вченого «за власним бажанням» він відчуває себе на... похоронах. Особливо, коли йдеться про тих, хто їде за кордон.
У таких же невеселих тонах відбулася й розмова із проректором Одеського національного по¬літехнічного університету М.Б. Копитчуком. Можливо, тому Микола Борисович і порадив мені поспілкуватися із наймолодшими вченими, щоб глибше вникнути в їхнє життя-буття. Та й привід незабаром з’явився – напередодні Дня науки відбулася зустріч із співпрацівником цього вузу Юрієм Свинарьовим, який порівняно нещодавно очолив раду молодих вчених, створену при облдержадмі¬ністрації.
Скажу відверто: до усіх громадських структур завжди ставилася з підозрою. Скільки їх описано, звеличено й... кануло в Лету – не перелічити... Але тут, як кажуть, надзвичайні обставини, і будь-яка влада, нехай і швидко¬плинна, не має права забути цей перспективний проект – рада молодих вчених. Адже йдеться не тільки про акумуляцію наукового потенціалу регіону та підтримку майбутньої еліти. На карту поставлено останні шанси країни потрапити до заповітного числа високорозвинених європейських країн. Всім давно відомо: без знань, інтелекту, без сучасної науки такий прорив неможливий!
Почавши з таких пафосних і всіма визнаних висновків, лідер молодих вчених поступово перейшов до фактів, більш земних і конкретних. Чим сьогодні займається рада? На це запитання Юрій Свинарьов відповів своєрідно, подавши мені список молодих вчених, що стоять на квартирному обліку. Причому він об'єднав не тільки «політехівців», у ньому представлено всі великі вузи Одеси.
– Пробиваємо собі житловий будинок, – пояснив голова ради. – Таку ідею вдалося реалізувати в Києві, Харкові, а чим ми гірші...
Що ж, за традицією Одеса нікому не має поступатися третім місцем, але справа навіть не в цьому. Нещодавно один з міністрів, відвідавши наукову конференцію, назвав наше місто «інтелектуальною перлиною». На мій погляд, від такого компліменту має запаморочитися в голові не тільки в ректорів шістнадцяти одеських вузів. У місцевої влади теж... Але будь-яка влада до свого головного багатства має ставитися дуже дбайливо, не тільки зберігати його, але й примножувати. Інакше «місто скарбів» швидко перетвориться у заштатне, зубожіле містечко, курне, брудне й злиденне... Змиритися із таким «статусом» колишній науковий і культурний центр півдня України не може й не має...
То ж ідея спорудження стоквартирного будинку для молодих вчених, звичайно ж, буде всіма схвалена. Інше питання – як її реалізувати, щоб вона не перетворилася у квадратні метри мрії. Чесно кажучи, мені незручно було запитувати про це самих кандидатів наук, молодих викладачів.
У них своє завдання – трудитися на кафедрах, у лабораторіях, щоб наукові плани не залишилися всього лише високотехнологічними амбіціями... Так вважає доцент кафедри систем програмного забезпечення ОНПУ О.А. Блажко. За сумісництвом він же – старший науковий працівник однієї із лабораторій інституту комп'ютерних систем цього найбільшого вузу. Чому доводиться поєднувати, гадаю, пояснювати не варто. По-перше, робота в лабораторії – база для наукової діяльності. По-друге, на одну зарплату викладача (навіть із вченим ступенем) прожити важко. Олександрові Блажку всього тридцять один рік, але він уже встиг попрацювати заступником декана, освоїти всі пласти кафедральної рутини. Наука ж залишається на першому місці, молодий кандидат технічних наук успішно проявляє себе в перспективних проектах.
Ще кілька років тому, на думку О. Блажка, наука фінансувалася більш активно, у кожному разі не було проблем із науковими відрядженнями, передплатою на спе¬ціальні збірники. Сьогодні ситуація стрімко погіршилася, про що мій співрозмовник знає не з чуток – сам уже курирує аспірантів. Зрозуміло, що йдеться про всю вузів¬ську систему.
– Гідного фінансування в науки ніколи й не було, – коментує цей факт проректор М.Б. Копитчук. – Але свого часу ми самі заробляли гроші й навіть встигли побудувати кілька будинків в Аркадії, для працівників «політеху». Госпдоговірна тематика й сьогодні в центрі уваги. Але потрібно враховувати один важливий момент – зі ста наукових розробок тільки одна-дві дають очікуваний ефект. Але навіть цей прибуток обкладається податками, їх збирають до загальної купи, а потім знову розподіляють по вузах.
Такий принцип давно визнано несправедливим, але листи, звернення, клопотання до Каб¬міну, Міністерства поки що жодних результатів не дають... І це при тому, що вуз очолює академік В.П. Малахов, з чиєю думкою, як відомо, рахуються у найвищих кабінетах.
Залишається згадати горезвісний слоган: наука розвивається не «завдяки», а «всупереч»... На підтвердження О. Блажко та його колега Н. Сербіна перерахували мені сім прізвищ перспективних молодих хлопців, які дружно залишили стіни «політеху» у пошуках гідної зарплати, житла й інших матеріальних благ.
У моїх співрозмовників теж є вибір, адже вони фахівці з ком¬п'ютерних технологій, а фірм такого профілю чимало на ринку праці. І ще невідомо, як поведеться Олександр Блажко, коли, припустимо, створить свою сім’ю, з якою, напевно, не схоче мешкати у квартирі батьків... Він, до речі, один із черговиків стоквартирного списку будинку, про який мріють молоді вчені.
У Наталі Сербіної ситуація трохи інша: педагогіка – її покликання. Вона не мислить себе без викладацької роботи, а спілкування зі студентами для неї – радість. Готується до захисту кандидатської, хоча, звичайно, нелегко – одна потрібна книжка коштує гривень 150... “Додайте до цього оплату інтернету, передплату на журнали, – і можна вийти врівень на мою зарплату”, – сміється Наталя.
Зважаючи на все, вона оптиміст. До того ж, її перебування у цьому науковому середовищі підтримують чоловік, і батьки, які працюють... у Києві. А як бути її подрузі, теж аспірантці, яка такої підтримки не має? Вона мешкає з матір’ю й сестрою у квартирі площею... 15 кв. м (у старому будинку по вул. Лазарєва). Сестра її теж аспірантка, на квартирний облік їх не беруть, оскільки аспірантура очна, а отже, вони не працюють, а ніби навчаються. Такий ось квартирно-побутовий лабіринт, напевно, не єдиний у вузі... Тому й домовляємося прізвище подруги опустити, тим більше, що зустрітися з нею не вдалося.
Але наступного дня в редакції пролунав дзвінок, і молода дівчина відрекомендувалася по телефону – я аспірантка Олена Ткаченко з ОНПУ. Знаю, що ви пишете статтю про спорудження будинку для молодих вчених. На жаль, мене в цьому списку немає, – з відомих вже вам причин...
Впевнена, що несправедливість цю буде усунено, де-де, а в «політеху» такі питання вирішуються справедливо, прозоро й демократично. Важливіше інше – чи буде сам будинок?.. Чи не залишиться він черговим міражем, якими настільки рясно заповнене наше життя. Хочеться вірити, що ні. Тим більше, що рада молодих вчених відступати не збирається. Та й самій владі відступати нікуди. Якщо, звичайно, вона сама не захоче опинитися наодинці з міражами...
