Альпінізм Володимир МОГИЛА: «Гори не прощають легковажності»
Володимир Могила – один із найкращих альпіністів клубу «Одеса» й України. У його активі – багаторазові перемоги в національних чемпіонатах і турнірах серед країн СНД. Він був учасником чотирьох гімалайських експедицій. Робив складні сходження на Кавказі, Памірі, в Альпах, Каракорумі, Саянах, Криму, Туреччині.
Сьогодні Володимир Могила є капітаном збірної України.
Про свою спортивну кар’єру, майбутні плани хоробрий підкорювач гірських вершин люб’язно погодився розповісти кореспондентові «ОВ».
– Володимире, за яких обставин Ви стали захоплюватися альпіністським спортом?
– Це було на початку 70-х років, коли я навчався в школі. Я любив ходити в туристичні походи. 1978 року вступив до Одеського інституту зв’язку, де прочитав оголошення про набір до альпіністської секції. Я записався до секції, і моїм першим тренером стала Віра Петрівна Матюхіна.
Свої перші сходження зробив на початку 80-х років. Змагальний успіх прийшов 1993 року: в Криму провадився чемпіонат України по малих горах, де у зв’язці з Анатолієм Буд-Гусаїмом ми посіли перше місце.
– Зараз альпклуб «Одеса» посідає провідне місце в Україні. А як справи з розвитком цього виду спорту в інших містах?
– У країні є непогані клуби в Дніпропетровську, Сумах, Донецьку, Харкові, Києві. Але, взагалі ж, аналогів одеському клубові немає. Головна причина в тім, що в роки перебудови вдалося зберегти його базу – як матеріальну, так і викладацьку, у чому велика заслуга президента клубу, а також федерації альпінізму та скелелазіння України Валентина Симоненка.
У нас добра зміна поколінь – є серед початківців дуже талановиті хлопці. Передусім я б відзначив Максима Перевалова. Це фізично міцний хлопець – у нього є бійцівський характер і бажання. Недавно проходив чемпіонат України із альпінізму в класі Малих гір, і я бачив як Максим дуже здорово ліз. Шкода, що на чемпіонаті він не посів призового місця.
Також хотів би відзначити Тараса Цушка. Сподіваюся, що це ті альпіністи, чиїми досягненнями клуб пишатиметься в найближчі роки.
– Володимире, розкажіть, за якими критеріями визначається чемпіон України з альпінізму?
– Змагання бувають очні й заочні. Заочні проходять за попередніми заявками. Після сходжень альпіністи складають звіти і суддівська колегія визначає переможця. Але це досить суб’єк¬тивно.
Очні чемпіонати – це коли судді виїжджають разом із групами. За кожною командою прикріплюється свій суддя. Кожному маршрутові надається певний рейтинг. При цьому потрібно пройти, наприклад, принаймні три маршрути і набрати максимальну суму балів. Формулою змагань враховуються складність маршрутів, швидкість їхнього проходження, погодні умови тощо. Це схема об’єктивніша.
– Яке сходження Ви вважаєте найзначнішим у кар’єрі?
– Це експедиція 2003 року в гірський масив Каракорум, що розташований на кордоні Пакистану та Китаю. У ній також брали участь Олексій Жилін, Олександр Лавриненко і Віталій Дубровін. Ми пройшли новий маршрут по північно-західній стіні Транго Тауер, висота якої 6257 метрів. До речі, перед нами на цю стіну піднімалися росіяни й американці, але ми не повторили їхнього маршруту, а проклали власний. Особливої складності додавало цьому сходженню те, що скеля починалася з висоти 4100 метрів, де брак кисню вже досить відчутний, і організмові постійно потрібне питво. Додайте до цього сильні морози й ураганний вітер.
– А як Ви ночували?
– У підвісних наметах. Щоразу доводилося шукати годящу шпару, куди можна вбити міцний гак для кріплення житла. А робиться це так: спочатку до гака на спеціальних стропах кріпиться легка платформа, схожа на розкладачку: металевий каркас з натягнутою на нього тканиною. Потім залишається натягнути на платформу купол намету. Щоб зігрітися, приготувати чай, їжу, у нас були мініатюрні примуси, що працюють на газі. Їх підвішують до стелі. Сублімовані продукти дозволяють обій¬тися без тривалого варіння: досить залити вміст брикетів гарячою водою, і за кілька хвилин вечеря буде готова.
– Ваші рюкзаки мали важити не один десяток кілограмів. Як з таким вантажем можна дертися по скелі?
– Сумарна вага всіх наших баулів була десь 100 кілограмів, але нам не доводилося тягти їх за спиною. В міру підйому вони підтягувалися на мотузках. Причому ця робота діставалася тільки замикаючим. Той же, хто працює перший, зайнятий тільки просуванням нагору і закріпленням поручневих мотузок. Це найвідповідальніша та найнебезпечніша робота. Другий скелелаз несе на собі запас мотузки, теплі речі для себе і ведучого, невеликий запас їжі та питва. А замикаючі піднімають баули по вже навішанних мотузяних поруччях.
– Ви коли-небудь скоряли вершини-восьмитисячники?
– Поки що ні. Я брав участь у двох сходженнях на восьмитисячники 1994 і 2001 років, але на вершинах не був.
– Володимире, недавно виповнилося два роки з дня смерті Вашого колеги, заслуженого майстра спорту альпініста Владислава Терзиула. Розкажіть трохи про нього.
– Із Владиславом ми не раз здійснювали спільні сходження, хоча в нас різні напрямки – у нього висотний, а в мене технічний альпінізм. Загалом, він був людиною комунікабельною та позитивною. В нього були сильний заряд енергії, постійна ініціатива. Наприклад, в експедиціях він любив влаштовувати справжні російські лазні...
Він скорив усі чотирнадцять восьмитисячників світу. На останній – Макалу – він вирушив у травні 2004 року. Владислав з американським колегою брав участь у сходженні разом з казахстанською експедицією. У Мстислава Горбенка – віце-президента нашого альпклубу – був постійний супутниковий зв’язок із керівником експедиції Ервандом Іллінським. Востаннє Іллінський йому повідомив, що Владислав разом із американцем вийшли на гору. Після цього з ними більше зв’язку не було. Через кілька днів вийшла казахська група, що знайшла тіло загиблого американця. Потім на вершині були знайдені вішки, що Владислав вставляв у сніг, щоб знайти зворотну дорогу. Але самого Владислава так і не знайшли...
Альпінізм – небезпечний, але дуже цікавий вид спорту. На жаль, навіть професіонали не застраховані від загибелі. За останні роки, крім Влади¬слава Терзиула, загинули прекрасні хлопці – члени нашого альпклубу – Василь Копитко, Володимир Пестриков, Сергій Лебеденко, Олександр Ущаповський, Костянтин Леонтьєв...
А на початку травня всіх схвилювала загибель російських та українських (із Києва – авт.) альпіністів на Ельбрусі. Я знаю, що туди часто ходять “чайники”, тобто люди без дос¬віду. Відзначу, що в такому виді спорту як альпінізм не можна покладатися тільки на голий ентузіазм – потрібні досвід, знання і взаємопоміч. Гори не прощають легковажності.
– Як в альпклубі вшанували пам’ять Владислава Терзиула?
– Торік був організований конкурс на найкраще сходження, здійснюване українськими альпіністами, присвячений його пам’яті. Підкреслю, що конкурс такого роду вперше провадився в Україні. До журі ввійшли 10 авторитетних альпіністів-експертів, що дали оцінку 16 сходженням. Приємно, що в підсумку найкращим в Україні було визнано сходження на вершину Парандас (Фанські гори), здійснене командою альпклубу “Одеса”, у складі якої були Олександр Лавриненко, Тарас Цушко, Марина Коптева і я.
– Я знаю, що Ви знімаєте відеофільми про свої сходження...
– Так. Знімати фільми – дуже цікаво, хоча інколи й досить важкоздійсненно, адже в горах умови зйомок дуже ускладнюються. До речі, 2003 року на міжнародному кінофестивалі “Вертикаль” у номінації аматорське кіно я представив фільм “Транго – велика стіна” і став переможцем.
– Володимире, які ваші найближчі плани?
– У середині липня в складі національної збірної України з альпінізму я вирушаю до Киргизії в район вершини Аксу. До участі в сходженні планується 9 чоловік, 6 з них – члени альпклубу “Одеса”: Олександр Лавриненко, Тарас Цушко, Віорел Чебан, Володимир Клебанський, Микола Космарчук і я. Планується повторити якісь най¬складніші маршрути району та прокласти свій новий маршрут. Цей район здебільшого скельний – там дуже великі стіни. Район добре відомий у світі. Сходження на вершину Аксу належать до класу “бігволл” – це дуже високі, круті стіни. Маршрути не з легких, але в нас добра згуртована команда, і ми спробуємо якомога успішніше виконати все заплановане.
Євген НИЗОВ
НАЙВЛУЧНІШІ
Єдиним гравцем, який зробив у фінальних матчах світових чемпіонатів хет-трик, є англієць Джеффрі Херст, який у 1966 році тричі відправив м'яч у ворота збірної ФРН. Причому, один гол тодішній форвард “Вест Хема” забив в основний час, а два – такі, що вирішили долю зустрічі й чемпіонського звання – у додатковий.
Бразилець Роналдо минулої першості став автором дев'ятого дубля. Характерно, що для цього йому вистачило 12 хвилин, у результаті чого цей дубль став найшвидшим в історії світових чемпіонатів. «Найповільніший» же на рахунку аргентинця Кемпеса – його перший та другий точні удари відокремило 67 хвилин. 66 знадобилося Рану, щоб зробити західних німців чемпіонами світу у 1954 році. 63 хвилини пішло на дубль у Піоли у 1938-му. Компанію йому тоді склав Колауссі.
Два дублі в одному фіналі у 1958 році вдалися також бразильцям Вава й Пеле. Вони ж залишаються єдиними у світі футболістами, які відзначилися у фіналах двох світових першостей.
І НАЙНЕПРОБИВНІШІ
До списку голкіперів національних збірних різних періодів, яким вдалося зберегти свої ворота у недоторканності понад триста хвилин, входять чотирнадцять чоловік. Серед них абсолютним рекордсменом дотепер залишається італієць Вальтер Дзенга (на знімку), який відстояв “усуху” 516 хвилин. Його англійський колега Пітер Шилтон, який йде на другому місці, має на своєму рахунку 499 безголевих хвилин. Далі розташувалися Зепп Майєр (ФРН, 473 хвилини), Леао Емерсон (Бразилія, 456), Олівер Кан (Німеччина, 426), Гордон Бенкс (Англія, 411), Карлос Роберто (Бразилія, 400), Убальдо Фільол (Аргентина, 373), Жілмар Невес (Бразилія, 367), Харальд Шумахер (ФРН, 349), Девід Сімен (Англія, 345), Джам¬пьєро Комбі (Італія, 341) і Діно Дзофф (Італія, 329 хвилин).
Цікаво, що з наведеного списку кращих воротарських серій непробивності тільки п'ять чоловік стали у складі своїх команд чемпіонами світу. Це німець Майєр, англієць Бенкс, аргентинець Фільол, бразилець Жілмар та італієць Комбі.
За матеріалами вітчизняних і закордонних спортивних видань підготував Віктор БЕССАРАБЕЦЬ
ПЕРШИЙ СОЮЗНИЙ ГРОСМЕЙСТЕР – ОДЕСИТ
Якби провести вікторину на шахову тематику, де одним із запитань було б: «Назвіть ім'я першого радянського гросмейстера», то невдачі зазнала б напевно більшість її учасників. Справа в тому, що вважається, що це звання було вперше присвоєно у 1935 році знаменитому Михайлу Ботвиннику.
Однак, це не так. Першим радянським гросмейстером ще в 1929 році став одесит Борис Верлінський, який виграв VI чемпіонат СРСР, що провадився в його рідній Одесі. На жаль, від практики присвоювати цей титул за перемогу в чемпіонатах країни пізніше відійшли, а про першого його носія Бориса Верлінського взагалі забули.
Доля жорстоко поставилася до Верлінського (1888 – 1950 рр.) – він був від народження глухонімим, але завжди залишався добрим, скромним і привітним. Його життя скрашувало мистецтво. Борис Маркович захоплювався не тільки шаховою грою, але й музикою. Грав на скрипці. Але, звичайно, шахове мистецтво було головним у його житті.
Борис Верлінський познайомився із шаховою грою, за нинішніми мірками, пізно – в 13 років. Але вже незабаром почав регулярно відвідувати шаховий клуб, а з 1906 року – виступати в чемпіонатах міста. Про талановитого хлопчика з Одеси заговорили після його великого успіху в 1910 році на Південноросійському турнірі, який також провадився в Одесі. Юхим Боголюбов, на той час киянин, який уславився пізніше на міжнародній шаховій арені, програв Верлінському особисту зустріч і як не намагався, не зміг наздогнати одесита. Він посів друге місце.
Добру школу Борис Верлінський пройшов, граючи у Всеросійських турнірах аматорів, раз-по-раз поліпшуючи свої результати. У 1913 році він став бронзовим призером такого турніру, виправдавши сподівання своїх шанувальників. У Другому чемпіонаті, уже СРСР, який відбувся у 1923 році, Борис Верлінський не мав собі рівних. У списку шахістів, які одержали звання майстрів за радянських часів, ім'я Верлінського значиться під № 4.
Наші читачі, знайомі зі статтею про видатного Олександра Альохіна, опублікованій в «ОВ», мають пам'ятати, що серед тих одеських шахістів, хто чинив завзятий опір майбутньому чемпіонові світу під час його перебування в нашому місті, був і Борис Верлінський. А з іншим видатним шахістом Хосе-Раулем Капабланкою, на той час чемпіоном світу, наш земляк «схрестив шпаги» на 1-му Московському міжнародному турнірі в 1925 році і виграв у славетного кубинця, що вважався непереможним.
У другій половині двадцятих років минулого століття Верлінський домігся серії нових вражаючих досягнень і увійшов до передової когорти радянських майстрів. В 1926 році він розділив 1-2 місця в чемпіонаті України, а через два роки виграв першість Москви, потім, як ми вже згадували, пішла перемога в VI чемпіонаті країни, яка принесла йому звання першого гросмейстера СРСР.
Ми не маємо права забувати ім'я талановитого земляка, маестро, безмежно відданого шаховому мистецтву. Було б справедливо, якби поряд з турнірами пам'яті видатного одеського шахіста Юхима Геллера, що провадяться в нашому місті, заснувати й турніри пам'яті Бориса Верлінського, першого із шахістів, який прославив Одесу.
