Нещодавно в Миколаївці, в приміщенні районної ради, відбулася презентація посмертного видання книжки віршів і прози місцевого літератора, фронтовика, багаторічного співробітника районної газети і керівника районного літоб’єднання «Степові світанки» Леоніда Чалюка «Сила духу». Упорядником цієї книжки стала теж колишня співробітниця цієї газети, нині редактор балтського видання «Ваш інтерес» Таїсія Крисько, а видана вона була за сприяння Благодійного фонду ім. С. Олійника (голова фонду Валерій Бойченко).
Як рідко ми вживаємо це слово – “інтелігент”; як обережно вдаємося до нього, як до визначення людської, творчої і громадянської сутності тих, хто, незалежно від своєї освіти, місця роботи і ступеню провінційності свого містечка, чи навіть малесенького, ледь жевріючого посеред степового забуття села, зумів зберегти в собі аристократизм духу, високість поривань, мудру усвідомлюваність суті людського буття і народних традицій.
Піднятися над тривіальністю провінційного будення і наших постійних життєвих негараздів; повірити в силу свого покликання і пробудити цю віру в ближньому своєму; поглянути на віддалений від великих доріг, культурних центрів та всіляких благ цивілізації, але самою долею відведений тобі окраєць рідної землі не як на забуту богом і людьми глушину, а як на ще одне осердя національної історії, ще одну неопалиму купину національних традицій і своєрідного фольклору; на ще один феномен краси української природи, феномен мудрості та мужності українського етносу... – хіба ж не в цьому основа патріотизму та громадянської відданості кожного з нас; не в цьому глибинне коріння нашої національної гордості, а, отже... й інтелігентності?
Саме з такими думками “про високе і вічне”, про долю і призначення провінційного за географією буття, але не провінційного за способом свого мислення та світосприйняття сільського інтелігента, я і залишав далеку степову Миколаївку по тому, як пройнявся поетичними творами Леоніда Чалюка, вислухав десятки сповідальних спогадів журналістів, учителів, учнів селищної школи й учнів – у журналістиці та літературній творчості – самого Леоніда Чалюка.
Упродовж багатьох і багатьох років Леонід Чалюк писав вірші. Писав, не вважаючи себе ні генієм від рими, ні невизнаним класиком; не нарікаючи на долю “районного поета”, і не заздрячи тим із поетичної братії, хто виявився вдатнішим, якщо не в слові, то хоча б у друкові. За вірші він брався так само по-селянськи розважливо, мудро і віддано, як предки його бралися за чепіги плуга, чи руків’я коси посеред жнивного поля:
І знову в полі
поміж злаків,
на половіючому тлі,
де-де цвітуть
червоні маки,
як голос крові
з-під землі.
А на обміжках –
білі бризки:
в росі ромашкові рої,
мов вийшли
сльози материнські
там, де точилися бої...
Всі, хто бачив себе журналістом і поетом, всі, хто відчував душевний потяг до мистецтва слова і потребував творчого кола однодумців: хто розраховував на редакторський олівець, літературну пораду чи хоча б на елементарне розуміння, – спрагло тяглися до Леоніда Петровича. Так, він був для них і незмінним керівником районного літоб’єднання, і доброзичливим критиком, і місцевим метром; а головне, він був тією святою людиною, завдяки творчій незаздрісності якої десятки місцевих літераторів побачили свої імена в літературних добірках не лише районного “Червоного прапора”, але й обласних молодіжних газет.
Складніше було з публікаціями власних творів. Друкував їх мало, здебільшого відкладав на потім, у шухляду столу – нехай відлежаться, дозріють, виколосяться. Хто ж пожинає хліборобські лаври, не потримавши в долоні стиглого зерняті? Втім, про творчий архів свій теж не подбав, і чимало віршів, які увійшли до посмертної збірки, побачили світ тільки завдяки тому, що одна з колишніх літстудійок, Світлана Польська, зберегла підшивку щомісячних випусків літературних сторінок “Степового світанку”.
Я навмисне уникаю традиційного рецензування цієї збірочки. Якісь рядки Леонідові Чалюку справді вдалися, якісь лягли на папір, аби ще пізнати творчий біль авторського саморедагування... Зрештою, не в цьому суть. Сама поява цієї книжечки – не воля автора, а воля його учнів, друзів, колег і послідовників.
Скресала річка, в опівніччя
стріляла кригою довкіл,
а я з воєнного каліччя
заліг на хірургічний стіл...
Приходьте в ізголів’я,
друзі.
Вберіть у серце мислі згас.
Для вас я тихо:
“Ой, у лузі...”
Не треба сліз –
це про запас...
І вони, вірні та віддані друзі, прийшли до узголів’я поета, інтелі¬гента, патріота-фронтовика... Прийшли, щоб разом із букетом весняних квітів піднести йому таку жадану і вистраждану, першу і єдину, усе й усім життям писану збірку його власних віршів. І в цьому неперебутність і самої поетичної збірки Леоніда Чалюка “Сила духу”, і щедрої людської пам’яті про митця.
