У виборчій кампанії 2006 року Олена Миколаївна Чорноморець здобула перемогу серед п’яти претендентів на посаду сільського голови. Вона одразу справила враження цілеспрямованої натури, котра знає, для чого їй потрібна влада, і як вона має розпорядитися даними їй повноваженнями.
– Чим привабила така нелегка посада? – перепитує Олена Миколаївна і з біллю у серці відповідає: “Болить мені моє село, не вважайте ці слова пафосом. Майно нищиться, угоди не укладені, податки не сповна сплачуються, водопровід благенький. А дороги які? Кладовище? Знаю, посада не з легких. Знала, на що йшла. Але я готова гори перевернути, якщо це людям на користь.”
І перевертає. Але поки що гори буденної копіткої праці сільського голови. Колись село славилось не тільки своїми працьовитими людьми, а й високими виробничими успіхами, стабільною соціальною сферою. Та часи перебудови пішли йому не на користь. Село захльоснули деградаційні процеси. Вседозволеність призвела до занепаду. Тож, заступивши на посаду, разом з оновленим депутатським корпусом, окреслила пріоритети. А найперше – організувала прибирання центру села: побілили бордюри, вивезли сміття, посіяли квіти.
На часі – ремонт водопроводу та двох свердловин. А щоб не було перебоїв у водопостачанні та сплаті за цю послугу, з кожним жителем села будуть укладені угоди, і розрахунок вестиметься по кожній башті окремо. Впорядкування сільських доріг і кладовища теж, за словами голови, не можна відкладати в довгий ящик. Вона сподівається, що люди усвідомлюють: добротні дороги селу потрібні, а тому громадою трохи “скинуться”, а потім ще й підприємці допоможуть.
За словами голови, у села є свої благодійники. Найбільше старається допомогти розвитку соціальної сфери Анатолій Леонідович Гуцол. Разом з ним Віктор Іванович Євтодій, Олександр Миколайович Коломієць, брати Андрій, Віталій, Сергій Годоноги, Олександр Миколайович Чорноморець подарували селу “Ямаху”. Тепер вона і в школі грає, і в клубі. Закупили також футбольну форму для трьох команд села. На цьогорічний турнір придбали подарунки для переможців, футбольні м’ячі для школи, апельсини. Турніри, де зустрічаються команди ветеранів, випускників і школярів, провадяться щорічно. Їх заснував Василь Олександрович Колесник. Це радує сільського голову, бо такі зустрічі згуртовують громаду, допомагають спільно долати труднощі.
Олена Миколаївна, як фахівець фінансової сфери (вона закінчила інститут народного господарства, здобула спе¬ціальність бухгалтера-економіста), кожній копійці знає ціну і гроші вміє рахувати добре. І як тут не вірити в те, що і податки та збори будуть своєчасно сплачуватись, і меценатська допомога не обійде стороною. Бо, наприклад, сподіваючись на благодійництво, яке (Олена Миколаївна впевнена) допоможе розвинутись інфраструктурі села, все ж голова і сама докладає рук. Вже сьогодні квапить підписання угод на майно, яке орендує ВАТ “Кодимський елеватор”.
– Я хочу працювати з людьми і для людей. Інакше не можу. Це ж моє село, я тут виросла, люблю його, живу ним, – зізнається вона.
Приваблива риса – завжди і в усьому покладатись на громаду, йти до неї, радитись з нею, разом вирішувати справи – вже з перших днів допомагає цій жінці долати труднощі.
Безмежна любов до свого села дісталась у спадок Олені Миколаївні від батьків Миколи Івановича і Валентини Іванівни Білоусів. Батько Микола Іванович працював директором школи, мати – Валентина Іванівна – медсестрою. Свою любов вони зуміли передати доньці.
Олена Миколаївна – уособлення жінки-берегині, і не тільки домашнього вогнища, а й суспільного, яке палахкотітиме доти, допоки битиметься її полум’яне серце. Найкращим її порадником, другом і помічником є чоловік Петро Миколайович. Це на ньому тримався дім, коли подружжя залишилось без роботи, це він знайшов заняття до душі собі й дружині, зайнявшись бджільництвом, вирощуванням малини тощо. Це він зумів облаштувати гарний дім для своєї сім’ї. В будинку навіки оселились затишок, любов і тепло подружніх стосунків. У великій любові зростають тут дві донечки – Настенька і Анічка – успішні учениці Лабушненської школи.
Сама Олена Миколаївна навчена і звикла все робити допуття. Якщо пекти хліб, – то найкращий, якщо мати двір, – то найпривабливіший, якщо працювати, – то завзято. Серце цієї жінки сповнене вдячності до тих односельців, котрі її підтримали під час виборів. І в ньому немає місця для образ. Вона просто прагне довести добрими справами, що заслуговує на визнання.
