Юрій Трохимович Тимошенко (народився в Полтаві 1919 року – помер в Ужгороді 1986-го під час гастролей) – народний артист Української РСР (1960), лауреат Державної премії СРСР (1950), нагороджений 4 орденами, а також медалями. Виступав у жанрі парного конферансу зі своїм однолітком н.а. УРСР Юхимом Йосиповичем Березіним, уродженцем Одеси. Обидва закінчили в 1941 році Київський театральний інститут. Під час Великої Вітчизняної війни 1941-45 рр. в Ансамблі пісні й танцю Південно-Західного фронту виступали в образах-масках кухаря Галкіна (Березін) та банщика Мочалкіна (Тимошенко), після війни протягом 40 років працювали під псевдонімами міліціонера Тарапуньки (Тимошенко) й монтера Штепселя (Березін).
КОМІЧНИЙ ДУЕТ ДОПОМАГАВ І БУДУВАТИ, Й ЖИТИ
– Коли батька з Юхимом Йосиповичем після закінчення «кремлівського» концерту вперше запросили до банкетної зали, вони від вигляду вождів у п'яному вигляді відчули справжній шок!.. – згадує син легендарного Тарапуньки – теж Юрій Тимошенко. – Тому що побачили їх не трибунними промовцями, що говорять розумні речі.... Після цього обоє намагалися уникати походів до столу п'яних керівників в ролі блазнів. Одного разу батько за день до концерту в Кремлівському Палаці з'їздів ...вирвав собі зуб і прийшов на «генеральний прогін» з опухлою щокою. Зрозуміло, їхній номер із програми урядового концерту вилучили. Березін тоді сказав: «Ну й дурень же ти, Юро! На всі концерти однаково зубів не вистачить...»
– А перед Йосипом Віссаріоновичем доводилося виступати?
– Ну, батько ж лауреат Державної премії, що насправді була Сталінською – за роль солдата у фільмі «Падіння Берліна». Наскільки я пам'ятаю, перед батьком народів не виступали. Але те, що Сталін дивився фільм і сам номінував акторів на звання, знаю точно.
– Ви теж їздили з батьками на гастролі?
– Постійно. Батькові інтермедії я знав напам’ять. І дуже переживав, коли батько іноді затинався.
– І таке бувало?
– Штепсель завжди добре пам'ятав усі ролі, а Тимошенко збивався, забував текст. Березін у таких випадках тактовно поправляв, задавав «навідні запитання» на зразок: «Ти хотів мені сказати, що...». У ці хвилини мені здавалося, що усі в залі розуміють: Тарапунька забув текст! Дуже гостро переживав, адже я знав, що треба сказати!.. А зала, навпаки, сприймала, начебто саме так і треба. Коли давали по два концерти за день, неважко було й щось забути.
– Чи існують міста, де ніколи не були Штепсель і Тарапунька?
– Таке ж запитання і я задавав батькові. І одержував відповідь: «В Україні такого населеного пункту немає! Якщо десь був хоч якийсь придатний концертний майданчик, – ми на ньому обов'язково виступали».
– У Коростені притчею во язицех був залізничний переїзд через «київську» вітку. Траплялося, автобус із пасажирами і по 40, і по 50 хвилин стояв, чекаючи, доки маневри закінчать. Але одного разу переїзд закрили, – і почали будувати величезний шляхопровід з вісьмома «розв'язками»! Говорили, нібито знайшлася розумна людина, яка пробилася до Вашого батька й попросила вставити до однієї з інтермедій згадування про злощасний коростенський переїзд, через який люди на роботу запізнюються, гальмується рух...
– Гадаю, це було не так.
– А як?
– Коли вони зі Штепселем їхали з вокзалу до готелю, то зазвичай запитували в когось із зустрічаючих (чи то з філармонії, чи то таксиста), мовляв, а що у вашому місті «не так»? Їм зазвичай скаржилися, що ось міст не можуть побудувати, що дитячий садок переповнений, тому що один-єдиний на величезний район, що будинок здали з недоробками; все це неодмінно вставлялося до інтермедії.
- Отже, не тільки Коростень зобов'язаний дуету вирішенням складної проблеми?
– Та це у всіх містах було! Народ ці речі «на ура» сприймав і багато років потім посилався, мовляв, навіть Тарапунька й Штепсель це розкритикували! А місцеве начальство, яке звичайно сиділо на їхніх концертах у першому ряду, готове було від сорому під лаву сховатися...
ЯК МИХАЛКОВ ЛЕДВЕ БУЛО НЕ СТАВ ЦЕРКОВНИМ КЛАСИКОМ
– Під час якоїсь там декади мистецтв Тарапунька й Штепсель із Михалковим працювали в Ялті. Телебачення у теперішньому вигляді ще не було, газети теж приходили з деякою затримкою, тому головним джерелом новин було радіо. І ось батько Михалкову підказує: «Зараз буде важливе повідомлення, нумо, увімкни радіоприймач». Той вмикає, – і голосом Юрія Левітана урочисто звучить: «Постанова Президії Верховної Ради СРСР про нагородження Михалкова Сергія Володимировича Золотою Зіркою Героя Соціалістичної Праці й орденом Леніна, – за видатні творчі успіхи» та ін. Михалков у нестямі від гордощів, до самого вечора пригощає усіх, кого тільки можна. Не здогадуючись про те, що транслювали-то текст на цей приймач...Тимошенко із Березіним: відтягнули проводи, посадили диктора до іншої кімнати. До речі, цим самим диктором погодився побути народний артист СРСР Юрій Левітан, який відпочивав у ті дні в Криму. Підробляти його голос за тих часів заборонялося, та й пародистів-то в СРСР як таких взагалі не існувало.
Той розіграш не був єдиним. Якось телефонують Сергію Володимировичу: «Вас турбують із приймальні Святійшого Патріарха Московського й Всія Русі Пимена. У нас тут наближається День Тезоіменитства Святішого, й ми хотіли б попросити вас написати гімн православних Русі. Ми б хотіли також знати: ви самі будете творити? Чи вам запропонувати когось у співавтори?» Михалков саме був дуже злий на Ель-Регістана: адже текст-то Гімна СРСР написав він, за винятком одного малозначимого формулювання; а ділитися всією славою доводилося з якимось там автором із занедбаного аулу. Кричить у трубку: «Ні! Ні! Тільки я один!». Михалкову пообіцяли, зрозуміло, щедрий гонорар. Через декілька днів телефонують знову: «За вами сьогодні заїдуть на «ЗІМі». Ви, сподіваюся, начерки гімну написали?». «ЗІМ» справді приїхав, за кермом і поруч із водієм сидять два благовидних ченці (переодягнені актори); Михалкова повезли, – звичайно ж, не до Патріарха, а до якогось ресторану. Завданням жартівників було якимось чином вихопити з його рук начерки тексту, сам би він до чужих рук його нізащо не віддав! Тим більше, що співпраця із Церквою була в 50-і роки ще ніби під забороною.
– Штепселю й Тарапуньці звання народних артистів СРСР так і не дали?
– Не дали. Хотіли дати тільки одному Тимошенку, без Березіна.
– Через «п'яту графу»?
– Очевидно. А Тимошенко був категорично проти: мовляв, це ж не мені за якісь заслуги, а дуету. Адже із часів війни разом виступали.
НА ВІЙНІ ЯК НА ВІЙНІ
– Про період з 1941 по 1945 тато Вам щось розповідав?
– Розповідав. Та і я читав його записні книжки того часу. Читати про той час – страшно. Спогади переважно про те, що, мовляв, знову відступаємо; ну й жахи, пов'язані зі звірствами німців...
– В ансамблі, крім Березіна й Тимошенка – «кухаря Галкіна й банщика Мочалкіна» – були, здається, й інші знаменитості?
– Одним із провідних танцюристів колективу був Михайло Водяной, майбутній народний артист СРСР і директор-художній керівник Одеського театру музичної комедії. У населення прифронтових сіл він був надзвичайно популярний ще й тим, що вмів ворожити «на солдата». Усі більш-менш здорові чоловіки були ж тоді на фронтах! У Водяного була об'ємиста чаша з піском, яка накривалася рушником і поливалася водою. Якщо не з'являлися білі плями, отже солдат живий-здоровий, якщо червоні цятки – поранений, ну а якщо усе ставало червоним – отже загинув...Товариші по ансамблю були обізнані з його «секретом», який полягав у використанні ...марганцівки. «Червоним» рушник він ніколи не робив, хіба що час від часу робив уявлюваного воїна «пораненим». За це, звичайно, вдячні селянки йому несли сало, яйця.
– Вашому батькові довелося спершу відступати до самого Сталінграда, а потім з колективом пройти пів-Європи, до самого Берліна...
– Звичайно, у бойових діях учасники ансамблю безпосередньо не брали участі. Але і перед Сталінградським боєм, й після нього артистів безперервно перевозили то до одної, то до іншої роти – піднімати бойовий дух воїнів.
…Навесні 45-го була «зустріч на Ельбі», після неї концерт радянського фронтового ансамблю, ну а потім – грандіозний банкет за участю союзників. Сіли за стіл, довго узгоджували із Політвідділом армії, хто буде промовляти перший тост, хто який текст потім прочитає...
(Випивати, щиро кажучи, і наші, й американці почали ще під час концерту, до кінця його багато хто був веселим.)
І тут один із високопоставлених американців застукав ножем по келиху, усі враз змовкли. Тримаючись однією рукою за медаль «За оборону Сталінграда», що висіла на грудях Тимошенко, американець голосно й виразно вимовив: «Кожний американець, француз і англієць кожного росіянина з такою медаллю має цілувати в ж...у!»
Виявилося, саме із цієї «поетичної» фрази, – а не з «ідеологічно вивіреної», затвердженої начальством, – і слід було починати урочистості...
