Микола Олексійович Кельбедін – лікар від Бога. Понад десять тисяч хворих прооперував він з того часу, коли в 1965 році закінчив Казанський медичний інститут і був направлений на офіцерську посаду до Забайкальського військового округу. Потім йому довелося нести ратну службу в багатьох госпіталях. Завершив її у 1999 році на посаді головного стоматолога Одеського військового округу у воїнському званні – полковник. І сьогодні Микола Олексійович самовіддано працює в 411-му Центральному військовому клінічному госпіталі, від дня заснування якого вже минуло 205 років. Хворі й колеги високо цінують його професіоналізм, поважають за вміння вислухати кожного й у будь-яку мить прийти на допомогу. Багато хто знає захоплення Миколи Олексійовича поезією, із задоволенням слухають його вірші, які він читає на різних зустрічах.
Напередодні Дня медичного працівника Микола Олексійович побував в редакції “Одеських вістей” і запропонував до публікації добірку своїх нових віршів.
ЗОВЕТСЯ ГОСПИТАЛЬ: «ЦЕНТРАЛЬНЫЙ»
Полдень. Зной. Среди акаций
Белы, как чайки, корпуса…
Здесь, в этих стенах, сотни граций
Творят в леченьи чудеса.
И в унисон моим желаньям,
А чьим-то, может, вопреки
Зовется госпиталь:
“Центральный”,
А это медикам с руки…
И не “Соборка” вовсе - площадь,
А Пирогов в тени ветвей
Нам через годы что-то хочет
Сказать про славный юбилей.
СТРАХУ ВОПРЕКИ
Лицо бело, ослабли руки,
Седая прядь лежит на лбу,
Глаза прищурены в испуге…
Тревожно мне, как и ему!
Боль пациента и страданье
Я сердцем чувствую своим.
Предречь исход беды заранее
Под силу с опытом моим.
Берусь за скальпель, стиснув зубы…
“Держись, брат, страху вопреки!”
Подернулись в улыбке губы
Лишь на пожатие руки.
ПОСЛЕДНИЙ ШОВ
Легко наложен шов последний,
Аподактильный, не простой,
Морщинка в области соседней
Расправилась сама собой.
Вся нитка тонкая исшита,
Уже отложена игла,
Здесь все в одном
стремленьи слито:
Чтоб лучше рана зажила.
Укреплена повязка ловко
С надеждой общей на успех…
Больная улыбнулась робко,
Стараясь успокоить всех.
ЛЕТОМ
Серебрятся в кустах паутинки
И сквозит ветерок у пруда.
Одуванчик рассыпал тычинки,
Оголился, не зная стыда.
В травах вяло стрекочет кузнечик,
Разомлевший, как я, от тепла.
Пусть за все остается в ответе
Это лето, как ты нарекла.
Николай КЕЛЬБЕДИН
