Учасники громадської конференції на тему: «Культура, влада й «нові гроші»: відповідальність художника», яка нещодавно відбулася, дійшли в результаті до однозначного висновку: «Треба щось робити!» По суті, йдеться про пошуки результативних форм відносин між громадськістю (іншими словами, народом) і владою.

ДО ПЕРЕМОГИ ДАЛЕКО

Ініціатором конференції став Віталій Олександрович Оплачко – підприємець, фотохудожник, меценат. А приводом послужив факт архітектурного безладдя й ситуація, що склалася довкола цього. Об'єктом безладдя став будинок по вулиці Пушкінській, 6 (ріг Дерибасівської), побудований у 1835 році за проектом архітектора Ф. Боффо. Це перший триповерховий будинок в Одесі у стилі «ампір» є «пам'яткою архітектури, що охороняється державою». У нинішній час його первозданний вигляд безжалісно спотворюється через те, що мешканець квартири № 35 Ю.І. Котляренко споруджує додатковий поверх мансардного типу. Будівництво провадиться усупереч забороні управління охорони об'єктів культурної спадщини облдержадміністрації, рішенням міської прокуратури та Приморського районного суду.

Віталій Олександрович Оплачко, офіс фірми якого розташований у цьому будинку, не бажаючи миритися з безладдям, організував кампанію протесту. Зокрема, було направлене звернення до міського голови Е.Й. Гурвіца, підписане багатьма діячами культури Одеси. У зверненні, зокрема, говориться: «Одесити знають Вас, Едуарде Йосиповичу, як людину, що високо цінує красу нашого міста, вболіває за його вигляд і душу. Ми, що нижче підписалися, просимо, щоб Ви силою своєї влади мера припинили знущання над унікальною архітектурою Одеси. Едуарде Йосиповичу, громадськості міста необхідно здобути цю перемогу, щоб інші новоявлені вандали не сміли безкарно сваволити й спотворювати «застиглу музику» нашої самобутньої красуні Одеси».

Запитання й хвилина на міркування: чи змінилося щось від часу звертання (понад місяць)? Дострокова – і правильна відповідь: нічого! Серед матеріалів, розповсюджених на конференції, є копія листа В.О. Оплачка до депутатів міської ради Б.Д. Литвака та В.В. Мороховського. А в ньому – такі рядки: «Я додаю до листа копії документів, які свідчать про цілковиту байдужість міських чиновників до того, що відбувається. Тільки їхнім потуранням, якщо не прямим заступництвом, пояснюється дивовижна нахабність забудовника. Буду вдячний, якщо ви направите депутатський запит до виконкому міськради й зумієте зупинити вандалізм».

ТРЕТЯ ЗАЙВА – КУЛЬТУРА

Було б «занадто добре», якби будинком по Пушкінській, 6 архітектурне безладдя в Одесі обмежилося. На жаль, подібних прикладів задосить, і час говорити про безлад в сфері культури й духовності в цілому. Про це й говорили учасники конференції.

Культура, влада й «нові гроші» – які взаємини між ними? «Владі культура не потрібна в принципі», – констатує журналіст Леонід Капелюшний. Занадто безапеляційна заява? Але чому тоді у влади на культуру завжди «немає грошей»? «У держави немає ані коштів, ані бажання підтримувати мистецтво, чиновникам від мистецтва найменш цікаво те, для чого їх посаджено на посади, – захист і розвиток національного мистецтва й культури», – говорить кінорежисер Леонід Павловський. Музикант Іван Єргієв доповнює: «Підтвердженням подібного ставлення до культури є кількість депутатів міськради, які побажали займатися питаннями культури – а саме, усього два депутати». До речі, подібна ситуація і в облраді... «Влада й культура, на нашу думку, – поняття несумісні», – вторять Л. Павловському художники Ігор Божко й Сергій Савченко. А ось те, що влада й гроші – нові чи старі, – відмінно «зіспівалися», особливих доказів не потребують.

Відносини ж між культурою та «новими грошима» виходять такими. «По-справжньому мистецтво перебуває в руках товстосумів. З одного боку, добре, що хоч у чиїхось руках. Але з іншого боку, цим людям потрібно тільки те, що приносить легку й швидку віддачу. Звідси – вторинність у всьому й непридатність засобів» – Л. Павловський. «Українське телебачення в силу організаційної системи практично повністю належить приватникам. Звідси, природне бажання діставати прибуток, щоправда, у неприродних масштабах. Спонсори проектів не зацікавлені у високоякісній художній продукції» – Ганна Місюн, кандидат мистецтвознавства. «Якщо говорити про нові гроші, судячи зі статистики, саме театри одержують більшу частину підтримки від спонсорів і меценатів. Фінансова допомога ззовні визначає той або інший ступінь ідеологічної залежності від донора» – Юнія Сагіна, театрознавець.

Отже, за будь-якого розкладу культура опиняється із владою й грошима по різні боки барикад. Спілка влади й грошей і призводить до безладу. Цілком природно виникає необхідність протистояння їй, тобто йдеться про відповідальність художника.

ХУДОЖНИК ВІДПОВІДАЄ ЗА ВСЕ

По суті, ті, на кого покладено місію бути «духовними ідеологами», у принципі не вільні від почуття відповідальності. «Якщо мені, як художнику, даний якийсь небесний дар, то моя відповідальність за результат моєї творчості – насамперед перед цими даними мені можливостями» (І. Божко). «Художник відповідальний тільки перед тими Лицарями духу, які, знехтувавши користь насущну, служать красі й правді. І ще, можливо, він відповідає перед майбутнім, у якому опиняються його твори» (С. Савченко). Ганна Місюн наполягає на «високій екзистенціальній приреченості на творчу й особистісну відповідальність художників». Юнія Сагіна відзначає, як важливо для самого колективу театру усвідомити свою відповідальність перед глядачем. Такі незрозумілі часи, як зараз, вважає Л. Павловський, ставлять художника перед вибором: відмовитися від роботи, зберігши свій творчий потенціал, або працювати над тим, що дадуть, ризикуючи втратити свій почерк. У цьому випадку давить тягар подвійної відповідальності: перед власним даром та «глядачами».

…Але чи не занадто захопилися учасники конференції «гамлетівськими питаннями», відійшовши далеко вбік від будинку по Пушкінській, 6? Ні, тому що практично у кожному виступі звучала думка про колективну відповідальність перед тими, хто сам за себе постояти не може: зодчими, що створювали «застиглу музику» нашого міста, нашими онуками й правнуками, у широкому значенні, які, при збереженні нинішнього стану справ, будуть жити в іншій Одесі. «Архітектура формує особистість», нагадав Віталій Олександрович Оплачко. Архітектура – і ставлення до неї, ставлення до культури в цілому.

Отже, що ж робити? Змусити владу почути голос народу й зважати на нього! Не так і важливо, як буде називатися «структура», яка візьме на себе відповідну функцію: «комітет порятунку Одеси» чи «рада піклувальників». Влада має відчувати постійний громадський контроль за своїми діями й бездіями. В кінцевому підсумку, саме так і відбувається у громадянському суспільстві.