Тримаю у руках грубезну книгу, обкладинка якої – чорна-чорна. На обкладинці крізь роки проступають дві цифри – 33, які придавлені коротеньким із п’яти літер, але гострим, як сікач словом «голод». Це народна Книга-меморіал, яку писали ті, хто чудом зостався живим, яких не скосила косою страшна голодна смерть у 1932 – 33 роки.
Йшов 1988 рік. Подружжя Григоруків, мешканці села Полянецьке, прочитали у газеті “Сільські вісті” звернення журналістів-публіцистів Лідії Коваленко та Володимира Маняка до жителів України – свідків трагедії 1932 – 1933 років, аби відтворити чорну хроніку голодомору. Лідія Сергіївна та Михайло Васильович, не роздумуючи, одразу вирішили написати листа авторам. Просто не могли, не мали права не відгукнутися. Адже стільки горя самі бачили в ті часи, що воно не давало спокою, бентежило серця, відлунювало жахами нічних снів. Нічого вже не розповість М.В. Григорук. Відійшов він за вічну межу... Дружина Лідія Сергіївна переймається спогадами й нині. Вона оповідала про те, що свого часу Михайло Васильович працював головою сільради, секретарем парткому, головою колгоспу. Коли пішов на пенсію, очолив асоціацію (їй надано статус обласної) по дослідженню голодомору 1932 – 33 років. А дружина була його надійним помічником.
Не забарилася відповідь на лист Григоруків. Для книги потрібно було зібрати не лише узагальнені дані, а конкретизувати їх, зібрати спогади очевидців і все це викласти на папір. День за днем подружжя Григоруків ходило по селу із хати в хату. За два місяці відновили імена померлих – 733 чоловіки. У книзі на семи сторінках у дві колонки видрукуваний поіменний список мешканців села Полянецьке, котрі померли страшною смертю – голодною. Статистика, від якої стає моторошно, яку важко, свідчить: з 1 по 10 травня (усього за 10 днів!) тут з голоду померло 406 осіб.
У жодному архіві ви цього не знайдете. У жодній книзі з історії ви цього не прочитаєте – це той випадок, коли даремно шукати правду в офіційних документах. Істина – не там. І тим паче не на шпальтах тогочасних періодичних видань. Приміром, районна газета “Колгоспник Кривоозерщини” (в той час Савранський район входив до Кривоозерського району) у номері за 9 серпня 1932 року писала:
“В колгоспі “Червона Островка” Острівської с/ради (прим. автора: нині село Островка входить до Полянецької сільської ради) хижаки розтринькують хліб через громадське харчування, видаючи в день на колгоспника 5 фунтів та ще й по-куркульськи зрівнялівському способу – як ледарям, так і сумлінним колгоспникам. Правління колгоспу і сільради добре знають директиву про те, що хліб витрачати на громадське харчування не більше як 2,5 фунта на день на колгоспника, що працює в полі, але цю директиву ігнорують.
Припинити негайно хижацьке розтринькування хліба, в якій би воно мірі не було” (Прим. автора: стиль збережено).
Це писалося в той час, коли, нагадую, голод скосив лишень в одному селі за 10 днів 406 чоловік. Ми вже тепер знаємо: голод не обминув жодного сільського поселення в Україні, бо “хлібозаготівлі” проводились скрізь з однаковою “відданістю” партії та її керівникам. На момент збору фактів для написання народної книги живих свідків трагедії залишилось 16. Живе слово правди засвідчено мешканцями Полянецького: Марією Зиновіївною Герасименко, Оленою Кифорівною Олійник, Поліною Василівною Горбатюк, Дмитром Савостяновичем Ковбасюком. На жаль, ніхто із названих до сьогоднішнього дня не дожив. Та їхне Слово Правди дійде до нащадків.
На 380 сторінці Книги-меморіалу читаю написані рукою земляків такі свідчення: “Почалася вже не заготівля хліба, а викачка в примусовому порядку. Організували “штаби”. Хто не виконує плани здачі хліба, того забирають у “штаб”, ведуть селом колоною під прапором із рогожі, на якому написано: “Я враг народа, хлеб закопал и не сдал государству”. Кульчицьку Марію зазвали в “штаб” уночі і так побили, що вона ледве прийшла додому, лягла на лежанку і до ранку померла. У кого хліба вже не було, то брали все: корову, свині, вівці, кури”. “Штаби” працювали цілодобово. Людей, які не зізнавалися, де закопали хліб, вигонили з села в поле і там держали по 2 – 5 днів.
...З кожним днем голод ставав ще страшнішим. Люди почали їсти людей. Небіжчика Полтавчука Ананія витягли з ями, відрізали руки і ноги. Пастух Докія Опанасівна свою дочку, яка померла з голоду, порубала, м’ясо засолила в діжці, а кістки закопала на городі. Ковбасюк Максим з’їв свого померлого сина. Сакалюк Павло з жінкою, втративши розум, вбили свою дитину і з’їли...”.
Читаймо, люди, читаймо. Знаймо про ті жахливі дні, які випали на долю наших земляків, на долю українського народу. А тим часом, коли народ страждав, Сталін із високої трибуни доповідав: п’ятирічка успішно виконується за три роки...
Щороку, 11 літ поспіль, за клопотання подружжя Григоруків, а кілька останніх років – Лідії Сергіївни, на 50-й день по Пасці, на Воскресіння, на місцевому кладовищі відправляється панахида. Біля могил, захоронених у 33-му, стоять три хрести. Під шелестіння зеленого листя читають списки померлих; на їх спомин правиться заупокійна, горить скорботна свічка.
– Лідіє Сергіївно, – звертаюсь до співрозмовниці, – а Ви пам’ятаєте голодний рік?
– Мені тоді було сім років, – жінка поринає спогадами у важке дитинство. – Жили ми у Балтському районі. У ті важкі роки наша сім’я зазнала багато лиха: померли і дід, і баба, і тітка... У 1936 році ми переїхали у село Концеба (нині – Савранського району). Пам’ятаю я ще й голодний сорок сьомий рік. Після десятирічки я навчалась в Одеському педагогічному інституті на математичному факультеті. Але довелося залишити навчання (інститут закінчила заочно), голод погнав назад у село. Пішла працювати у Бакшанську школу піонервожатою, згодом – у Полянецькому влаштувалась.
Тут Лідія Сергіївна й пропрацювала все своє життя вчителем математики. Повірте, і в свої 80 вона залишається активісткою села, не байдужою як до доль односельців, так і до всього, що відбувається на її батьківщині. Тому й відгукнулася на те звернення журналістів, аби зібрати спогади живих свідків трагедії 33-го. Лідія Сергіївна серед тих, хто підтримує Президента України В. Ющенка у його намірах розповісти широкому колу міжнародної спільноти про геноцид, який був зумисне спрямований на знищення українського селянства. За цей тяжкий злочин обов’язково повинні понести покарання зловмисники, нехай навіть із запізненням.
Лідія Сергіївна пригадує, як в кінці минулого століття була делегатом V з’їзду Асоціації дослідників голодомору в Україні, що проходив у Києві. Привезла із собою не лише спогади про побачене та почуте, а й книги про голодомор. Їх вона передала до сільського та шкільного музеїв, і хоче, аби наступні покоління достеменно знали історію, а не фальсифіковані факти. Шана Вам, Лідіє Сергіївно, за подвижницьку, безкорисливу працю в ім’я правди на Землі.
