Отже, здійснилося. Третій міжнародний конкурс піаністів пам'яті Еміля Гілельса відкрився. На сцені – прапори різних країн. Портрет Гілельса. Урочисті промови, які, до речі, звучали й у перекладі англійською. Квіти від керівників різних рангів. Генеральний директор конкурсу ректор Одеської музичної академії ім. Нежданової Олександр Вікторович Сокол повідомив, що заявки на участь у конкурсі подали 141 виконавець із 16 країн світу, у підсумку відібрано 51 виконавця із 14 країн. Франція і Німеччина, Вірменія і Грузія, Білорусь, Росія, Китай, Корея. І, звичайно, Україна, зрозуміло й Одеса. Справді, свято. Хоча його – як на теперішній час – не так легко було організувати, маючи на увазі хоча б фінансовий бік справи, і слід, звичайно, подякувати всім спонсорам. Але головне – фестиваль провадиться втретє, тобто став регулярним.
Звичайно, головний «винуватець» – Еміль Гілельс, одесит, який зажив світової слави. Практично всі, хто виступав, згадували його ім'я. Дуже щиро сказав відомий джазовий музикант Юрій Кузнецов, який нині очолює обласне управління культури та туризму:
– Пишаюся тим, що виходжу на сцену, на якій виступав Еміль Гілельс!
Але найцікавішим був виступ киянина Михайла Степаненка, який вже втретє став заступником голови журі (до речі, досить солідного – тут музиканти з Франції і Швейцарії, Греції та Китаю, а Одесу репрезентує професор музичної академії Галина Попова). Степаненко задав просте, на перший погляд, запитання: а коріння звідки? Адже без коріння нічого не буває. Якщо з'являється геній, то це не зовсім стихійне явище, як, припустімо, грім – має бути відповідне культурне середовище, мають спрацювати закони «музичної генетики»! В Одесі вже на п'ятнадцятий рік з початку заснування міста – працював оперний театр. І далі промовець почав називати такі імена музикантів, які працювали у нашому місті, серед них і на світовому рівні, про які більшість з нас і не чули. І, зрештою, вбив наповал надзвичайно виразним фактом. Хто був вчителем юного Гілельса? Яків Ткач. А в кого навчався Ткач? В учня самого Шопена! Ось такий виходить музичний родовід.
Ми мешкаємо у світі, де з культурою справи явно неблагополучні. Зокрема і з музичною. З «культурою розуму» усе гаразд, таблицю множення знає кожний. А ось як з культурою почуттів? А ніяк! Скажімо, у стосунках, які ми все ще за традицією називаємо коханням, доросла людина поводиться настільки ж примітивно, як і сексуально заклопотаний підліток. Мистецтво мало б бути останнім притулком культури почуттів. Тонких, рафінованих, витончених, високих, розумних почуттів! Спробуйте без цього внутрішнього інструментарію зіграти Шопена! Адже тоді й найчудовіше фортепіано не допоможе, так само як і віртуозна «пальцева техніка». Справи в сучасній культурі погані саме тому, що у всіх сферах панує культ техніки, однобоко зрозумілого професіоналізму. Музикант – це не професія, це, насамперед, здатність конгеніально відчути зміст твору, який виконується, і максимально переконливо донести до нас це живе, що хвилюється, і хвилюючий зміст. Таке, зрозуміло, зустрічається рідко. І саме про це хочеться нагадати, коли говориш про такого музиканта, як Гілельс. Не сумніваюся, що учасники конкурсу здатні, що називається, блиснути на сцені. Але чи не зобов'язує та ниточка музичної культури, що веде від Гілельса як у минуле, до чудових музичних традицій, так і в майбутнє, до чогось більшого? До глибини і змістовності музичного виконавства? Про це зі сцени, в урочистих промовах – не говорилося. Але, сподіваюся, все ж таки малося на увазі.
То ж нехай вибачаться мені ці удавані занадто загальні міркування – вони мають стосунок до конкретних зразків музичного виконавства, які були нам потім продемонстровані. За вже сталою традицією – за інструмент сідають переможці колишніх конкурсів. На першому конкурсі першу премію одержав студент, вихованець професорки Галини Попової У Цунь. Він виконує Баркаролу Ф. Шопена. І – розчаровує! Ні, він чудово грає. Але слухати нецікаво. Можливо, виконавця сам твір внутрішньо не захоплює? Натомість «Ісламей» Балакірєва зіграний блискуче. Тут яскравий, безперервний звуковий потік, гра барв, тембрів, тут віртуозна техніка. А на «біс» було виконано твір китайського композитора. Можливо, класичний, – дуже вже гарні були не дуже звичні для нас поєднання високих звуків, пасажі, що немов випурхують з-під рук...
Найбільше враження на мене мало виконання переможниці другого конкурсу Поліни Кондраткової (Росія) Рапсодії на теми Паганіні Сергія Рахманінова. Вона прозвучала, що називається, на одному подиху. Жодного порожнього місця – усе наповнено. Ось як, виявляється, можна увійти всередину твору, жити в ньому – а не просто виконувати відповідні ноти! Тут світло і морок, тут розпач і спрага його подолання, тут те, що називається «демонізмом» і що сучасному виконавцеві важко виразити. Тут мимоволі пригадуються фантастичні образи із «Флорентійських ночей» Генріха Гейне, пов'язані із грою Паганіні, так само як і романтична легенда, ніби Паганіні продав свою душу дияволові, щоб стати найкращим скрипалем. У Федеріко Гарсіа Лорки є чудова історія про співачку, яка тільки-но виконала перед вимогливими знавцями іспанську мелодію, і почула як оцінку іронічне: «Хай живе Париж!» Ах, як часто хочеться мені вигукнути те ж саме, слухаючи якогось віртуоза, переможця всіляких конкурсів. Але співачка у Лорки – миттєво зрозуміла свою помилку, і заспівала «з бісом»! Використовую слівце поета – Поліна Кондраткова грала справді «з бісом», і тому в кожній ноті було те внутрішнє напруження, яке не можна підробити, не можна замінити силою удару по клавішах. Оркестранти не могли не відчути цього імпульсу, і Хобарт Ерл диригував натхненно.
А у фіналі на сцену вийшов Майстер, Євген Могилевський, який втретє очолив журі конкурсу. Одесит, який нині працює в Бельгії. Він грав Анданте Спіонато та Полонез Ф. Шопена. З першої ж ноти чуєш: який гарний звук! Фортепіано воістину співає. Щоправда, коли воно під акомпанемент оркестру перетворюється у майже ударний інструмент, і під потужні удари по клавішах вилаштовується велика форма полонезу – стає трохи шкода чогось, що мигнуло й зникло. Зате яка приголомшлива енергетика! Та й зовнішній ефект у наявності.
Мої похвали Поліні Кондратковій були зустрінуті професійним музикантом стримано. Що, мовляв, дівчинка – вона і є дівчинка. А майстер –він і є майстер. Усе вірно. І однак – будемо сподіватися на них, на цих хлопчиків і дівчаток. Будемо вірити в те, що вони, домігшись успіху, не перетворяться на холодних професіоналів. І хай допоможе їм у цьому живий дух Еміля Гілельса, що невидимо витає, дух його виконавства.
