Той занепад, який спостерігається сьогодні в багатьох сільгосппідприємствах, викликає особливу стурбованість у тих людей, які свого часу були гордістю господарств.
Головний зоотехнік колишнього відкритого акціонерного товариства імені Карла Маркса Надія Іванівна Куру, яка неодноразово визначалась кращим фахівцем району і нагороджувалась грошовими преміями та цінними подарунками, з біллю в душі розповідає про те, як знищувалась тваринницька галузь. Сама вона з ранніх літ разом з мамою трудилась на фермі. Після закінчення середньої школи, не роздумуючи, пішла працювати свинаркою.
Коли добовий приріст живої ваги тварин, яких вона доглядала, досягав уже 700 – 750 грамів, про неї пішла добра слава по всьому району.
Директор господарства Микола Якович Попов не раз відмічав старанність Надії, а згодом запропонував їй посаду зоотехніка. Вона відмовлялась, посилаючись на те, що немає необхідної теоретичної підготовки. На те він відповів: “Не святі горшки ліплять. З часом здобудеш освіту. Завтра ж приступай до роботи!”
Надія, ставши зоотехніком, радилась з досвідченими тваринниками, стежила, щоб усі працівники ферм чітко виконували свої обов’язки. І кожного дня відчували потрібність у підвищенні теоретичних знань.
– Мене саме життя спонукало стати студенткою заочного відділення зооінженерного факультету сільськогосподарського інституту, – каже Надія Іванівна.
Після закінчення навчання Надія Куру очолила зоотехнічну службу рідного господарства. Про розвиток тваринництва у ньому писали районна та обласні газети. На його базі провадилися семінари тваринників області. Надія Іванівна тривалий час займалася селекційною роботою. А що ж тепер? Не так давно ще розвивалося племінне поголів’я та свинарство, і вони при надійній кормовій базі спроможні були давати господарству неабиякі прибутки, та, на жаль, не стали вигідною справою.
Надія Іванівна тяжко переживає такий стан речей. Вона могла б бути на заслуженому відпочинку, і вже вирішила зайнятися домашніми справами, але керівництво господарства запропонувало Н.І. Куру повернутися на ферму. Бо без неї справи там пішли на спад.
– Тяжко тепер працювати. І не тільки від того, що років побільшало, а від того, що ти бачиш, як зроблене твоєю працею за довгий час гине. Але душа болить за справу. Як у тому прислів’ї: і нести тяжко, і кинути жалко, – говорить Надія Іванівна.
Я, добре знаючи дійсну ціну селянській праці, відчув тривогу цієї поважної жінки за стан справ у господарстві, якому вона віддала багато років життя. Те, що його реформовано у ТОВ “Лиман”, у багатьох не викликає заперечень, а от те, що ферма зараз налічує лише три десятки корів, викликає неспокій. І тому такі люди, як Надія Іванівна Куру, стараються, щоб відродилися у господарстві всі прибуткові галузі, і передусім тваринництво.
