«Что нужно для чуда… Щепотка сегодня, крупица вчера, и к пригоршне завтра добавь на глазок огрызок пространства и неба кусок…». Ці рядки Йосипа Бродського якнайкраще характеризують творчість неповторного музиканта, поета та артиста Петра Мамонова. Його вистава під назвою «Миші + Зелененький», що відбулася в Одеській філармонії, пройшла з повним аншлагом і стала подією. Адже побачити Мамонова на сцені – велика рідкість: вже понад десять років він мешкає пустельником у глухому селі. І це, незважаючи на широку популярність його легендарної рок-групи «Звуки-Му», що випустила понад двадцять альбомів й успішно гастролювала у США та Європі; виконання головних ролей у культових фільмах Павла Лунгіна «Таксі-блюз», що здобув приз Канського фестивалю, і «Острів», що одержав найвищу нагороду російського кіномистецтва «Золотий орел», а також премії Володимира Висоцького та багатьох інших. Лише зрідка артист наїздить до наших залізобетонних та асфальтових лабіринтів.
Мамонов – унікальна особистість, яка стоїть осібно у сучасній культурі. Справжній неформал, ексцентрик, актор, співак, композитор, гітарист. Він більше, аніж просто талановитий творець та імпровізатор, це альтернатива нашому «тривимірному світу». І вже, напевно, якщо не найбільший, то, в – усякому разі, найсамобутніший представник мистецтва андерграунду. Сценічний герой Мамонова – одинак, який стоїть осібно від суспільства, у своїй абсолютній межі. Він ніколи не говорить серйозно про серйозне. Він пронизливий, смішний, божевільний, дикий та... безпомічний. Тобто, персонаж явно не з нашого часу «гарячкових ділків».
Його філософія проста й безмежно мудра: «Все залежить від нас: як ми чуємо, чи замилені очі, чи забиті вуха, чи затерта душа, чи обкладена совість ватою. Ось чим треба займатися. Святі вчать: «Врятуй себе й вистачить із тебе». Спосіб дії? Себе роби. Цю маленьку крапочку. І на цю маленьку крапочку світліше стане...».
Як і випливає з назви, виставу засновано на піснях із двох альбомів Петра Мамонова – «Миші» та «Зелененький». Дві ці платівки і становлять дві частини вистави. Кожній пісні відповідає сцена з вистави. Миші – це не лише шарудливі в голові думки. Це гризуни, як з’їдають нас...
Говорити про те, як співає Мамонов – однаково, що пояснювати інопланетянинові, як виглядає апельсин. Точного уявлення ніколи не вийде. Його виступ – сюрреалістична, непередбачувана імпровізація. Але інакше як дивом її не назвеш. Це треба бачити. Розповідати про це безглуздо. І все ж таки... – це надтріснутий голос, хрип, схлипи, скрежети й стогони. Як проповідник-гіпнотизер, Мамонов веде глядачів кудись у «несправджене», у якесь загадкове містечко невідомої країни, дім або пристанище душі.
Він скрипить і крекче: « Целую ночь спишь, а то и не спишь..» Бурмоче: «»Мне кажется, что я тоже вообще-то иногда...» Раптом несамовито волає: «Может, лучше бы я и не пил эти четырнадцать бутылок пива?» Жалібно виє: «О, как бы я хотел, чтобы кто-нибудь понаблюдал за моей внутренней жизнью...».Стогне: «У меня язык весь высох в моем ребячьем рту...» Пхикаючи, він корчиться на сцені: «Мне не удается трогать тебя по интернету...» Пищить і плаче: «Солнышко, ну где же ты, согрей меня всего-всего...» І зненацька кличе наказовим тоном: «Немедленно будет лето!»А потім раптово ламається, як суха гілка – руки відносить в один бік, а ноги – в інший. Жалібні його слова: «Я такой дядечка особенный, много-много лет пролежал в пыли, так что трясти меня не надо...»
Одесити побачили справді унікальну виставу, у якій Петро Мамонов постійно намагається «вистрибнути» зі звичних уявлень і норм, щоб не вмерти серед штампів буття. Адже мистецтво, як вітер, створює рух.
