Було за радянських часів таке запальне гасло – «Піонере, ти відповідальний за все!». І хоча ніхто не сумнівався, що відповідав цей піонер у кращому разі за самого себе, все-таки спокійніше ставало від усвідомлення, що є хтось «крайній». Зараз піонерів немає, і взагалі, схоже, «ніхто ні за що не відповідає». Але якщо повинен хтось прийти на зміну зниклому як вид піонерові, кращої кандидатури, ніж художник, – у широкому значенні цього слова, – не знайти.
Одеські діячі культури аж ніяк не байдужі до того, що відбувається, – з культурою в цілому і в Одесі, зокрема, та й із самою Одесою. У зв'язку з цим – виступи у ЗМІ, листи на захист тих чи інших історичних об'єктів, організація конференцій, семінарів, з метою обговорити наболілі проблеми, спроби створення громадських рухів, покликаних захистити нашу культурну спадщину. Проте всі ці дії мають спонтанний характер, за принципом надання «швидкої допомоги». Нависла загроза над будинком по вулиці Пушкінській, 6, над музеєм морського флоту, – підняли голос і відстояли. Але ці будинки – на очах, і вже занадто нахабним було зазіхання на них. На жаль, куди більше інших прикладів, коли зі сталістю, гідною кращого застосування, відбуваються незворотні процеси зникнення нерухомих об'єктів культурної спадщини, створення історичного вигляду будинків (часто у процесі реставраційних робіт) і цілих кварталів – за рахунок надбудов, прибудов. Розчиняється у концентрованому повітрі змін унікальна духовна атмосфера Одеси...
Про це ми говорили з людиною, для якої «відповідальність художника» – не слова, не формула, а керівництво до дії. Ще в юні роки Юрій Борисович Дикий – викладач ОДМА ім. А.В. Нежданової, керівник «Місії Давида Ойстраха і Святослава Ріхтера в Одесі», був серед тих одеситів, хто зумів відстояти кірху. Зараз багатостраждальну лютеранську церкву нарешті відновлюють. Але не менш важливо відновити культурний простір «навколо кірхи».
– Варто згадати, що у XIX столітті голос художника відігравав вирішальну роль – можна назвати імена Бальзака, Золя. І в XX столітті видатні вчені і письменники впливали на політичний клімат – Ейнштейн, Ромен Ролан, Фрейд... Томас Манн у середині ХХ століття дозволив собі сказати, що розчарований у демократії. Є чимало прикладів, які свідчать про відповідальність художника. Я вже не кажу, що ці художники залишили геніальні глибинні твори. Так, ми пізнаємо XIX століття крізь призму Толстого, Достоєвського, крізь призму особистості – і ось де глибина відповідальності. Вони брали не верхівку, як ми зараз спостерігаємо, – коли взагалі все крутиться навколо, – навіть не вершини, а верхівки айсберга.
Коли ми рятували кірху, було надзвичайно важливо, що інтелігенція Одеси – двісті чоловік, підписали дуже небезпечний лист, який захищає німецьку церкву у рік 20-річчя Перемоги над фашистською Німеччиною. Їм було що втрачати. Зараз, коли йшлося про будинок на Пушкінській, скільки чоловік підписали? Більш того, підписали на захист чого? Адже потрібно говорити не про окремий будинок, площу, пам'ятку чи навіть оперний театр. Потрібно говорити про комплекс, потрібно говорити про Одесу – саме місто є пам'яткою.
– Як же художникові змусити слухати себе? Якщо він відчуває реальну відповідальність, як можна протистояти тому, що відбувається?
– А художник не повинен протистояти, тут питання не у протистоянні. Я дуже не люблю, коли виникає така суперечність, як раніше говорили, антагоністична: одна сторона, друга. Ми звикли жити в антагоністичних суперечностях з капіталізмом. У нас або одна сторона перемагає, або друга. А в історії немає своїх переможців. Історія є історія, вона «тече»... Згадаймо знову ХІХ століття – Герцена, Салтикова-Щедріна. Що, вони могли прибрати самодержавство? Ні. Але у них було їхнє слово, вони залишили унікальний матеріал для нас, для історії. Правда, як відомо, історія навчає тому, що нічому не навчає...
– Іншими словами, позиція художника полягає у тому, щоб робити максимум можливого, виходячи зі свого розуміння відповідальності. Ви, як відомо, очолюєте громадську організацію, зміст діяльності якої – у продовженні музичних традицій нашого міста, збереженні пам'яті про видатних музикантів, пов'язаних з Одесою…
– Так, я очолюю «Місію Давида Ойстраха і Святослава Ріхтера в Одесі», якій у цьому році – п'ять років. І як же ця громадська організація розвивається у наших умовах? Скільки нам заважають, намагаються прибрати з дороги... Іноді хочеться крикнути «SOS!». Нещодавно я зустрічався з міністром культури і туризму і поставив перед ним запитання про взаємодію з громадськими організаціями. Я нагадав, що є Положення про Кабінет Міністрів, пункт 12 якого говорить, що обов'язок Кабміну як державної структури – співпрацювати з громадськими організаціями, допомагати їм. Я нагадав, що звертався до Міністерства з проханням допомогти в організації заключного концерту Другого міжнародного фестивалю «Ріхтерфест», який проходив у Києві. Ми пропонували, показували те, що робили за свої гроші, а Міністерство ніби цього і не бачило. А посли Росії і Німеччини відгукнулися вмить. Я запитав, скільки ж це триватиме?.. А цього року – десятиріччя з дня смерті Святослава Ріхтера, і я подав міністрові програму проведення фестивалю…
– Як же «Місія…» планує відзначити цю дату?
– Ми знімаємо фільм про Святослава Ріхтера. Там будуть унікальні матеріали, які мають для нашого міста велике значення, – що висвітлюють білі плями у біографії Святослава Теофіловича. Дуже хотілося б, щоб в Одесі з'явився нарешті пам'ятник Ріхтеру. Але ж такий пам'ятник є – сімнадцять років тому він був створений скульптором з Київської області, і з нього можна було б зробити копію, тому що оригінал належить музеєві. Ми хотіли б запросити відомий «Бородінський квартет» і вони готові зробити тур по Україні, – але потрібна підтримка держави...
