Мешкає у селищі Суворовому «старійшина» Ізмаїльського району Савелій Васильович Маламен. На День космонавтики відзначали його 100-ліття. Домашні жартують: а що, «наш-то дяду» й донині «літає», не відчуваючи свого віку: то в городі порається, то щось майструє, то на ослінчику в будинку сидить, балакає із сусідами про життя-буття. А то йде дрова рубати.
І очі його не за віком молоді й немов сповнені якогось небесного світла.
У родини районного «аксакала» троє дітей, шестеро онуків, дванадцять правнуків, поки що один праправнук, але, з огляду на все, має ось-ось з'явитися на світ другий.
На запитання, у чому секрет довголіття Савелія Васильовича, отець Микола, настоятель місцевої церкви Олени та Костянтина, сумлінним парафіянином якої є старожил району, відповів так:
– У тому, мабуть, що провадить життя своє він у трудах праведних, дотримуючись законів і заповідей Божих. І іншим таким же прикладом служить.
– Я ніколи за своє життя не чула, щоб батько на когось голос підвищив, – сказала його донька, Параска Савеліївна Кубарєва, яка приїхала на ювілей із Кам’янки, де рід нащадків діда, хоч і під іншим прізвищем, дав добрий початок. – Він завжди спокійний, не терпить жодних сварок, зла. Вміє заразити своїм миролюбством, теплом душі кожного. Не дозволяє собі нікому поруч із ним грубіянити, кричати, з'ясовувати стосунки.
А ще «дяду Сава» – вічний трудівник, справжній майстер, столяр-тесля, яких по окрузі пошукати треба. Якщо із учнівським стажем рахувати, віддав ремеслу 86 років. Коли йому виповнилося чотирнадцять, пішов у підмайстри до відомого на початку двадцятих років у Суворовому, тодішньому Шикирлі-Китаї (що у перекладі означає «Цукровий берег») теслі Сави Смокова. Два роки опановував справу, ще рік залишався в майстра, заробляв на інструмент, ну, а потім – «вільні хліби». Розпочинав з малого. Спочатку «напрацьовував» авторитет, виготовляв ослінчики-табуреточки, причому безкоштовно. Мені доводилося бачити ці прості на перший погляд меблі в будинках у мешканців селища. І нічого складного, здавалося б, але все одно крізь невигадливість проглядалася рука майстра. Проглядалися старанність, акуратність. І – вічний пошук якоюсь отакою штучкою здивувати, вразити замовника. Мабуть, тому земляки незабаром визнали в ньому людину, якій можна довірити виготовлення вікон, дверей, рам для дзеркал, карнизів. Спав завжди мало, вставав із першими півнями, і – за верстат, або за токарський верстат. І так, загалом, донині.
– У тридцятому році одружилися вони із Феодорою Іванівною із роду Смоковських.
– Одружилися батьки по любові. І прожили довгі роки разом душа в душу, доки вісім років тому Богові не стало завгодно забрати нашу неньку до себе, – згадує Параска Савеліївна.
Йшли-збігали роки. Жили Маламени нелегко. Але виручала довіра до Майстра, яка все більше зростала. 1940-й, рік під Радами, потім війна, трудовий фронт, спочатку в Румунії, а після визволення краю – на Батьківщині. Багато чого довелось пережити тоді. У 1944-46 роках працював на мостопоїзді, відновлював зруйновані під час війни мости по всій Україні та Молдавії. Розповідав якось: відремонтують міст, а потім усіх їх, будівельників, змушували лягати під мостом, поверху ж розпочинали випробування. І не дай Господь хтось занервує, не витримає від страху – НКВдисти могли пристрілити на місці, тому що логіка в них була простою: раз засмикався, отже, ворог і диверсант.
І це пережили, і післявоєнний голод, і колективізацію.
До речі, батько Савелія Васильовича не дозволяв синові разом із невісткою подаватися до колгоспу, говорив, що від спільного ніякого пуття не буде. Діда не стало у 1947 році, отоді й прийшли в господарство Маламени. Савелій Васильович одразу влаштувався до будбригади, там і пропрацював майже 35 років, у вільний час продовжуючи виконувати людські замовлення, й дахи крив доти, доки дозволяло здоров'я.
Родичі розповіли, як Савелій Васильович під час одного із фестивалів, коли йому вже було далеко за 60, вийшов на килим і поклав на лопатки суперника, Георгія Дмитровича Золотарьова, який працював головним економістом колгоспу, набагато молодшого за нього. Що вже говорити про те, що за часів молодості й він, і його брати вважалися одними із найдужчих у Шикирлі-Китаї. Такими були прадід, дід, батько. Такими ростуть онуки й правнуки.
Савелію Васильовичу з усією його ріднею час був збиратися до селищного Будинку культури, де у день нашого приїзду зібралося ледве чи не половина селища на вшановування земляка-старожила. Було багато у цей день сказано прекрасних слів, подаровано подарунків – від імені керівництва громади, друзів, знайомих, близьких, учнів, родичів. Прекрасний концерт підготували самодіяльні артисти. У багатьох номерах солістками були правнучки дідуся Сави Альона та Тетяна. Отець Микола разом із церковним причтом проспівав ювілярові «Многая лєта», підхоплені всіма, хто був у залі.
І був, як це водиться за болгарським звичаєм, багатий стіл, заставлений національними святковими стравами й вином із маламеновських виноградників, хлібом, спеченим на пекарні, якою завідує онук – Станіслав Васильович.
А наступного дня старійшину району відвідали голова райради С.І. Мазур та голова райдержадміністрації С.А. Ніколаєв, які подарували йому кольоровий телевізор найостаннішої модифікації.
Тільки чи буде засиджуватися біля екрана Савелій Васильович, який звик не до мильних опер, а до нескінченної, але такої шляхетної та вдячної селянської праці?
