Молода жінка повільно йшла по тротуару й плакала.
– Вам потрібна допомога? – запитала я співчутливо.
– Мені не можна допомогти, – й вона заплакала ще гіркіше.
Найсумніше те, що їй, матері річного малюка, справді не можна допомогти. Нещодавно помер її чоловік, але в пенсії щодо втрати годувальника їй було відмовлено: при житті він два роки працював на приватному підприємстві нелегально.
– На жаль! Такі випадки – часто-густо, – коментує начальник управління праці та соціального захисту населення Арцизької райдержадміністрації Ольга Мико¬лаїв¬на Блященко. – Молодь наша у питаннях трудового законодавства абсолютно неграмотна. Ось і нещодавно молодий хлопець, одержавши другу групу інвалідності через нещасний випадок на роботі, з тієї ж самої причини залишився на скромній допомозі по лінії нашого управління. І це при тому, що ми провадимо дуже велику роз’яснювальну роботу. Постійно виїжджаємо до сіл – разом із працівниками Пенсійного фонду, податкової інспекції, центру зайнятості, зустрічаємося із людьми, консультуємо. А скільки матеріалів у місцевих газетах опубліковано. Активно діють економічні ради, комісія з легалізації найманої праці. Лише молоді люди – адже вони як вважають? – якщо щось і трапиться, то – не зі мною. А лихо ж не запитує дозволу увійти.
– Я вчора запитала групу молодих людей: чи планують вони сьогодні матеріальне забезпечення своєї старості? У відповідь вони розсміялися: «Яка ста¬рість?! Попереду усе життя. Заробимо ще на пенсію!» – сказав найбідовіший хлопець.
– Як вони помиляються! Ця безтурботність до трагедії часом і призводить. Влаштовуючись до приватника на роботу, люди сліпо погоджуються на будь-які умови. Роботодавець же, економлячи на кожному нелегалові пристойні гроші, діє за добре вивіреною схемою. Він промовляє безвідмовно діючу фразу: «Якщо оформлю, – усі податки будеш платити сам, але тоді що тобі залишиться одержувати?» І вже тим більше ані про яку мінімальну зарплату, встановлену державою, не йдеться. Так і твориться беззаконня цілковите!
– Але ж ви стільки перевірок провадите. Є чинне розпорядження районної держ¬адміністрації про легалізацію найманої праці.
– Дуже вже живуче це явище – як гідра, але поступово голови її все ж таки відтинаємо. Виїжджаємо, як правило, за конкретною адресою, вже знаючи реальний прибуток підприємства, й скільки чоловік там працює. Є порушення – акт. Встановлюємо термін на оформлення усіх працюючих. Такий метод діє. Тепер – про фінансову підтримку тих, хто цього потребує. Минулого року ми на всі види допомог одержали сім мільйонів гривень, цього року – удвічі більше! Але, знаєте, можна і 20, й 30 мільйонів гривень ви¬ді¬лити з цією метою, але чи змінить це ситуацію? Економіка ж при усіх наших спільних зусиллях поки що ще слабка. Колись міцні підприємства або взагалі не працюють, або на чверть сили. Практично стоїть ливарний завод. Із експериментальним картина не краща. Тисячним був колектив одного із найбільших у країні заводів залізобетонних виробів. Сюди із сіл робітників возили. Тобто лише підняття економіки – а це те завдання, над яким працюють райдержадміністрації та райрада, – вирішить питання і з працевлаштуванням людей, і з підвищенням їхнього добробуту. Хіба це діло, коли центр зайнятості подібний до перевалювальної бази. Після закінчення сезону у сільському господарстві людей звільняють і направляють стати у ньому на облік. Але із початком нового сезону переважна маса вже не бажає далі працювати у господарстві.
– Отже, допомоги, які регулярно виплачуються, розхолоджують людей, перетворюючи їх у трутнів?
– В кожному разі, вони спритно прилаштовуються до такого дуже зручного для них способу життя. Ми ж їздимо по селах і бачимо: у деяких всього по два-три виходи на роботу на місяць. І не випадково. Що менша зарплата, то більша допомога. У нас чомусь прийнято співчутливо ставитися до багатодітних сімей. Так, їм важко. Але батьки ж брали на себе зобов’язання годувати, виховувати дітей?
– А пам’ятаєте часи, коли дармоїдству було оголошено бій? І в робочий час усі зобо¬в’язані були перебувати на роботі. А зараз це – не вимога вже? Хіба немає способів впливу на тих, хто відверто паразитує на допомогах держави?
– Це багато у чому залежить від керівника підприємства, на якому, швидше, значаться, аніж працюють такі люди.
– Невже принцип «працював – не працював – одержуй» і сьогодні має місце?
– Адже це факт, що обов’язкове підвищення мінімальної зарплати у сільському господарстві все ж таки впливає і на психологію людини, й на економіку господарства, руйнуючи його. У цій галузі ніяк не можна застосовувати «мінімалку». Умови мають бути іншими, за якими доплата – лише за підсумками року. Колись так воно й було. Буквально вчора я про це говорила із керівником агрофірми «Дністровська» Іваном Васильовичем Кістолом, і він дуже занепокоєний податками, що зростають, обов’язковістю і в сільському господарстві мінімальної зарплати. Адже на розвиток виробництва грошей не залишається. До речі, директор заводу ЗБВ Анатолій Васильович Попов, який зумів відновити його роботу й розвинути виробництво, теж досадує. Люди тут і так менше 700 гривень не одержують, хоча виробничих проблем теж скільки завгодно. А тепер Попов змушений підганяти розцінки із урахуванням мінімальної зарплати, яка підвищилася. І це – в умовах найжорсткішої конкуренції!
– Отже, варто це питання порушувати в Києві, у високих інстанціях?
– Порушували – і з великою тривогою про майбутнє сільського господарства, для якого мінімальна зарплата – «зашморг» на його шиї. Але пам’ятаєте, що сказала Юлія Тимошенко – тоді Прем’єр-міністр України, – мовляв, через одну галузь змінювати законодавство не будемо. А треба було б ще тоді до пропозицій досвідчених господарників, сучасних керівників прислухатися. Тепер же – зверніть увагу, коли їдете з Одеси, – на полях усюди – ріпак, ріпак, ріпак. Високоприбуткова культура, не сперечаюсь. Але отже пшеничці вже відводиться місце після неї? Але ж за усіх часів голова всьому – хліб.
– І все ж таки, Ольго Миколаївно, невже бракує заходів, які примусили б людину заробляти мінімальну? Саме заробляти.
– Є. Нещодавно ухвалено закон щодо переходу на погодинну оплату праці. А то ж часто як? Прийшла прибиральниця, віником помахала, пил змахнула – й через години дві-три пішла до завтра. Проте, свої 420 гривень, за які мої дівчата – працівниці управління – крутяться як білки у колесі увесь день, одержала.
– Ви сказали, що заборгованості з зарплати в районі немає, і це справді досягнення. Адже колись вона досягала півтора мільйона гривень. Ще б виправити становище з середньої зарплати, яка, поки що, низька.
– Тут знову ж існує залежність від виплати мінімальної зарплати. Виплачували б – проблему було б знято. А то ж у деяких господарствах вона не досягає й 300 гривень. І автопідприємство 15118, про яке «Одеські вісті» вже писали, назад тягне. Але ж лише від нас воно щороку одержувало 350 – 370 тис. гривень. Й проте, парк не оновлювався, авто не ремонтувалися. У підсумку підприємство залишилося без маршрутів, на яких сьогодні успішно працюють приватні візники на сучасних автомобілях. І ось ще що хотілося б сказати. Часто чуєш: бідна молодь, працювати ніде, пропадає. А я стверджую: хто хоче працювати – працює. Дуже багато молодих людей, які прагнуть утвердитися у цьому житті, вже встигли відкрити своє підприємництво, одержати другу вищу освіту, другу спеціальність. Головне, щоб було бажання, ініціатива й наполегливість. Заяложена фраза? Але ж так воно й є.
