АНАТОЛИЙ ЯНИ. КАРМАНЫ В ЧЕРЕПЕ. ЛИТЕРАТУРНЫЕ ПАРОДИИ И ЭПИГРАММЫ. ОДЕССА, 2006

Мистецтво пародії та епіграми ніколи не шанувалося у ролі провідного, не за майстерністю епіграми визначають у нас класиків, не пародистів вивчають по шкільних програмах, не їхні портрети прикрашають стіни кафедр філологічних факультетів провідних університетів світу. І все ж таки вміння скласти промовисту епіграму, експромтом видати пародію на вірші колеги, які щойно пролунали, – завжди вважалося одним із проявів щирого літературного дарування і цінувалося в будь-якому літературному салоні Парижа, Лондона чи Санкт-Петербурга, як цінується воно й у будь-якій сучасній літстудії.

Ще в середині століття поети змагалися в дотепності, пригощаючи один одного і своїх шанувальників епіграмами зразка цієї стародавньої англійської зубоскалини (у перекладі С. Маршака):

Поэзия глупа! В суждении таком

Есть свой резон. Но не забудь

при этом,

Что не всегда дурак рожден поэтом,

Он может быть и просто дураком.

Або викривальної строфи типу:

Хвалю я пьесу вашу, сэр,

Особенно вторую часть.

Но почему бы, например,

Вам и начало не украсть?!

Отож, одеський поет Анатолій Яні належить до тих літераторів, для яких епіграма й пародія стали їх професійними жанрами. І мав рацію журналіст Павло Шевцов, коли у своїй «Післямові» до збірника А. Яні «Карманы в черепе» писав, що «найулюбленіше його /А. Яні/ заняття – строчити пародії на віршовані тексти, чи то на нетлінний гекзаметр древніх греків, чи на смітниковий ширвжиток маститих графоманів. На його рахунку сотні, якщо не тисячі, зразків зубоскальства, і йому вже настав час подумати про реєстрацію в «Книзі Гіннесса», тим паче що цю книгу він ще не висміяв».

На моє глибоке переконання, епіграма може і повинна бути гострою, але вона не повинна бути мстивою й злісною (я вже писав про це у своїй книзі «Беседы у литературного камина: как стать писателем...»). У більшості випадків вона повинна виникати як реакція на деякі невдалі «знахідки» того чи іншого поета; служити певним критичним відгуком на його доробок. Не зайве згадати при цьому, що прабатьківщиною епіграми була Давня Греція, у мові якої слово «епіграма» означає всього лише «напис», оскільки зароджувався цей жанр із коротких і промовистих написів на храмах чи статуях (тобто, з того, з чим ми й дотепер безнадійно намагаємося боротись!). А от «пародія» з грецької означає «антипісня», і це вже спроба висміяти твір, створюючи певну пародію на нього. Скажімо, багато літературознавців вважають роман М. Сервантеса «Дон Кіхот» не самодостатнім первинним твором, а всього лиш пародією на середньовічні лицарські романи. Хоча, зазначу, як пародія він постав досить самодостатнім.

До честі А. Яні, він завжди дотримується канонів жанру. Більшість його епіграм і пародій по-справжньому дотепні, і хоча й хльосткі, але не образливі. У творах будь-якого автора він намагається віднайти те, що неминуче кидається у вічі, що є наслідком поверхового поетичного мислення, і з'являється чи то як спроба невдалого душевного самокопання поета, чи як ще більш невдала претензія на афористичність та образність мислення. Саме в цьому ключі написана пародія Анатолія Яні на вірш Олега Дмитрієва «Чому всі люблять Війона», у якому ми знаходимо рядки О. Дмитрієва:

Что слышал ты о Франсуа Вийоне?..

Он – сутенер, обманщик,

вор в законе...

Еще не все! Он заколол монаха

И виселицы ждал,

дрожа от страха...

Природно, що не написати на такі вірші пародію міг тільки ну дуже лінивий пародист, до яких А. Яні ніколи не належав. Тому в його пародії ми читаємо:

Я – Дмитриев Олег, поэт в законе.

Я – член СП. Я МГУ закончил.

Бывать не приходилось мне

на зоне.

Вийону Франсуа я не чета.

И все же о французе, о Вийоне,

Толкует мир – не о моей персоне.

В чем дело? Не пойму я ни черта.

Чимало подібних пародій Анатолій Яні присвятив віршам Андрія Вознесенського («Вальс опилок», «Виртуальная вертикаль», «Песенка о придурковатом солнце»...); Лілії Букреєвої («Приправа к солнцу», «Фламенко о фламинго»); – Володимира Домріна, Інни Богачинської, Станіслава Конака, Юрія Михайлика. Не зміг пародист пройти і повз трагічну глибокодумність Тараса Федюка, що проявилася в його (Т. Федюка) поетичних рядках:

А умру я, хлопці, на базарі,

Упаду в грузинські апельсини...

Та й за що у цій країні пити,

Якщо я не вмер би на базарі?

У пародії Анатолія Яні «Базарные новости» це «передбачення» Т. Федюка екстраполювалися у строфи:

Знаю, за контейнером железным,

Где грузин разложит апельсины,

Я умру под куполом небесным.

Отлетит душа к межзвездной выси.

Я умру на рынке, знаю точно,

Упаду в гранат азербайджанский,

И сверкнет в руке моей отечной

Изумруд бутылки от «Фетяски».

Справжньою епідемією постає в наш час літературне крадійство, відвертий плагіат, коли літератори крадуть один в одного окремі образи, рядки й строфи, а часом і цілі вірші чи оповідання, і навіть книги. При цьому далеко не завжди вдається так вже й одразу з'ясувати: хто в кого вкрав. І чи справді вкрав, або ж ми маємо справу з прикрою літературною випадковістю? Знаючи про цю проблему, А. Яні цитує строфу з відомої пісні на слова Миколи Рубцова (музика О. Барикіна):

Я буду долго гнать велосипед,

В густых лесах его остановлю,

Нарву цветов. И подарю букет

Той девушке, которую люблю.

І підкреслює, що опубліковано було цього вірша ще в 1962 році, коли іншому автору, Іллі Славицькому – ОLDВОУ (1954 р. народження), було всього вісім років.

А тому його вірш:

Я буду долго гнать велосипед,

В чужом краю его остановлю,

Зайду в буфет и закажу обед

Голодным я кататься не люблю

вражає не тільки безпорадністю і банальністю двох останніх рядків, але й наводить на прикрі міркування з приводу: «То хто ж у кого?!.» Хоча відповідь на поверхні: в той час, коли вірш відомого, талановитого поета М. Рубцова, який занадто рано пішов з життя, вже було опубліковано, автор іншого вірша як поет ще тільки дозрівав. Тому А. Яні просто змушений був вдатися до гострої сатири, написавши пародію «Похитители велосипедов», де є і такі рядки:

Кто прав из нас, Славицкий или я?

И есть ли у Славицкого грехи?

Стихи Рубцова выдает Илья

За собственные, за свои стихи.

Кто со стихами с теми не знаком?

Услышать эту песню каждый рад.

И разве он, Илья, виновен в том,

Что просто совершает плагиат?

Літературний процес в усі століття поставав складним і суперечливим, і палітра його творців завжди вбирала в себе все суцвіття творців поетичних та інших текстів – від істинних геніїв до штучних класиків; від «вічно невизнаних» талантів – до геніїв від графоманії й людей одверто безталанних. А ще в цьому процесі завжди знаходилося місце не тільки чистим, академічним, так би мовити, літераторам, але й критикам, літературознавцям і, звичайно ж, пародистам. Тому я впевнений, що мудро і захоплююче написана Анатолієм Яні книга поетичних пародій теж посяде своє гідне місце в літературному процесі, що твориться хранителями поетичної строфи вже в наші часи.