Дев’яностошестирічна жителька села Покровка Пестенія Іванівна Горденко й досі пам’ятає той день, коли проводжала на війну свого чоловіка Онисима. Його, найкращого тракториста на селі, мобілізували одним з перших разом з іншими односільчанами. Гірко голосячи та обливаючись слізьми, вона з двома малолітніми дітьми – Тамарою і Сашком, – ще довго бігла польовою дорогою за підводами, прощально махаючи вслід зірваною з голови хустиною. Більше свого коханого жінка не побачила. Він пропав безвісти, «перемелений» кривавим молохом найжахливішої в історії людства Другої світової війни.
Це була не перша трагедія в житті простої сільської жінки. У восьмирічному віці вона втратила батьків. Коли їхню (за мірками тих часів) заможну родину Костриченків розкуркулили, батько Іван Миронович втік від розправи і ховався у тилігульських плавнях. Матір, Ольгу Терентіївну, вагітну на останньому місяці, завезли в сусіднє село Андрієво-Іванове і запроторили в погріб. Кілька днів чекісти знущалися над бідною жінкою, а потім сказали, щоб вилазила нагору, і в цей час якийсь запопадливий «вояка» застрелив бідолашну з нагана.
Невдовзі і батька спіймали та відправили до Одеської в’язниці, звідки він не повернувся. Наклали головами ще й два його брати: Петро і Костянтин.
Трьом братовим і двом сестриним дітям дав притулок бездітний дядько Леонтій Миронович Костриченко з своєю дружиною Мотрею, які виховали їх та, як кажуть, вивели у люди. Важке та нужденне життя, заповнене з дитячих років надлюдською працею, не дало змоги дівчині з дивовижним ім’ям Пестенія, яким її нарік сільський священик, відвідувати школу. Лише коли ввели «лікбези», вона навчилася трішки читати і писати.
Сімнадцятирічною миловидна Пестенія віддалася за помітного парубка Онисима Ларіоновича Горденка і народила йому чотирьох дітей, з яких вижили Олександр і Тамара, а сини Федір та Іван померли малолітніми. Всупереч всьому, подружжя жило добре, в любові та злагоді. Бабуся каже, що гнівити Бога не було за що. Працювали, як всі, важко, проте були і свої радощі, лише шкода, що щастя так швидко минулося.
В окупацію П.І. Горденко також працювала, не покладаючи рук, а також куховарила румунським «квартирантам», біля яких і сама з дітьми вижила.
Після війни солдатська вдова ростила діточок, працювала нормовичкою, поралася біля тварин та птиці, а пізніше ще й сторожувала колгоспне добро. Також заробляла кухарством і славилася своїм неперевершеним умінням на всю округу. Сельчани ще й досі згадують її смачні наїдки, адже в Покровці не залишилося жодної хати, де б Пестенія Іванівна не готувала страви на весілля, іменини, випроводжання в армію, ювілеї чи поминки... Метка та працьовита жінка впадала в око не одному чоловікові, але всім відмовляла. Коментуючи цей факт своєї біографії, бабуся жартома розповідає, що женихів було багато, але серцю не накажеш, тож солдаткою залишиться до кінця свого життя.
Незважаючи на поважний вік, бабуся не переймається болячками, а залюбки порається на своєму городі. Звичайно, сімдесят соток їй одній впорати вже не під силу, тож на допомогу приходять донька Тамара та онуки. А надвечір, у вільний від роботи час, Пестенія Іванівна читає газету або дивиться телевізор, ще обходячись без окулярів. Особливо полюбляє футбольні матчі. Каже, що відпочиває душею, спостерігаючи за гарними парубками, які гилять м’яча по зеленому полю.
Полюбляє старенька погуляти та повеселитися. Правда, свій день народження ніколи не відзначала, бо не знає, якого дня народилася, а на іменинах своїх дітей, онуків, правнуків та праправнуків завжди сидить на почесному місці. На золотому весіллі сина Олександра та невістки Люби, яке нещодавно відзначала вся покровська та одеська рідня, старійшина родини навіть випила кілька чарчин, а коли заграли запальні музики — ще й затанцювала.
Шкодує Пестенія Іванівна Горденко, що немає поряд її чоловіка Онисима, пам’ять про якого залишилася в серці, а його світле ім’я викарбувано на гранітному монументі в центрі села.
