Листи до редакції... Вони бувають різними. Хтось просить опублікувати текст улюбленої пісні або власні вірші; хтось розповідає про цікаву подію чи висловлює подяку лікареві, який врятував, або вчителеві, який навчив... Але нерідко трапляються листи, в яких нібито йдеться про якісь цілком буденні речі або про те, як ведеться людині у її неопалюваній квартирі, у занедбаному комунгоспівському будинку чи на «забутій Богом» вулиці. А коли починаєш журналістське розслідування, з’ясовується, що перед тобою проблема, яку давно слід вирішувати всім містом, областю, законодавчо та практично перейматися Верховній Раді, уряду, всій країні. Саме таким і виявився лист, надісланий від імені жителів вулиці Посмітного, що в місті Березівці, пенсіонером Анатолієм Олексійовичем Антонюком.
Навіть у таких посушливих степах, посеред яких розмріялося перед майбуттям містечко Березівка, трапляються кутки, які самим Господом були створені саме для того, щоб нагадувати людям про милостивість природи і про те, що і їх теж не позбавлено видінь райських кущів.
Ось чому, розбудовуючи свого часу одну з наймолодших міських вулиць, наречену іменем славного земляка – хлібороба Макара Посмітного, Анатолій Антонюк, Андрій Максимчук, Наталія Пилипенко та багато інших засновників її могли пишатися. Ще б пак! Вулиця пролягла понад заплавою річки Тартакайки, що є притокою недалекого Тилігула – а це мальовничі схили, зелені луки, близькі грунтові води, які повинні зволожувати їхні садки-городи; а ще ж є де і качкам-гусям прогулятися, і корівчину з телятами попасти. Одне слово, майже класичне поєднання міського буття з сільськими можливостями.
Передбачаю, що, дочитавши до цього місця, читач грюкне кулаком по столу і запитає: “Та чого ж їм ще потрібно?! Чи ж їм скаржитися?!” Отож бо й воно, що незабаром городяни виявили, що вони опинилися “ні в селі, ні в місті”. Так, справді, селилися вони, як кажуть в Одесі, “с видом на речку и обратно”. Але незабаром з’ясувалося, що ця красива річкова долина перетворилася на несанкціоноване і протизаконне звалище, на якому тепер терикони гною, побутового сміття, будівельних відходів, металобрухту і ще бозна такого, через що до річки Тартакайки краще не підходити і на березі її краще не жити. До того ж ці завали під час злив перетворюються на своєрідні греблі, і замість того, щоб іти до Тилігулу, дощові води спрямовуються на обійстя “посмітнян”.
Давайте не будемо кривити душею: значна провина в тому, що заплава річки перетворилася на непристойне сміттєзвалище лежить і на жителях самої вулиці. Але не тільки. Сюди везуть сміття всі, кому не лінь. Точніше, всі, кому лінь або “не по кишені” везти свій непотріб на “сміттєзвалище в законі”. Та кого б зараз жителі вулиці не звинувачували, це суті справи не змінює: річку треба терміново рятувати. Саме з цим вони не раз зверталися і до міського голови Юрія Желіховського, і до райради, і до місцевих хранителів екології. Ні-ні, всі виявляють цілковите розуміння ситуації, але “посмітнянам” не розуміння їхнє потрібно, а... бульдозер, та хоча б зо дві вантажівки та кілька робітників. Тоді береги річечки можна впорядкувати, обсадити і поставити лавки, з яких милуватися краєвидами.
Коли забудовували вулицю Посмітного, одну місцину, саме ту, куди підходила дорога з центру міста, залишили незабудованою, завдяки чому утворися провулок, який вів до річки. Та справа не лише в тому, що цей провулок дозволяв підходити до річки людям з інших вулиць (хоча це теж важливо), а в тому, що вулиця розташована на схилі. І коли йде злива або тануть сніги саме в тому місці, де засновники вулиці Посмітного залишили провулок, потоки води стікали в легендарну Тартакайку. Тобто вони намагалися не йти проти природи.
І все було б гаразд, якби ж то незабаром, з дозволу архітектурної служби міста, на тому провулку не з’явилася... правильно, нова садиба. Природно, що, рятуючись від потоків води, господар її зміцнив садибу невеличким насипом. Але ж потоки від цього не зникли, й ось вже вода заливає чотири сусідні садиби, та й взагалі, піднімає рівень дощівки на всій вулиці, примушуючи всіх інших господарів зводити дамби. А в тих, кого заливає: в одного підмокли і загинули вулики, в іншого руйнується літня кухня, ще в іншого осідає фундамент...
Ще тільки цю садибу розбудували, жителі вулиці кинулися скаржитись та попереджати, що до добра це не призведе. І дехто пригадує, що їм нібито обіцяли побудувати такий собі канал-жолоб, яким вода з вершин пагорба має стікати в річку, але, звичайно, не побудували. В міській мерії грошей на це нема, а ось справ нагальніших – хоч відбавляй.
Свого часу жителі вулиці вирішили: що природа природою, а треба прилучатися до міських зручностей і “вскладчину”, за великі, як на цю небагату околицю, гроші підвели до вулиці та розвели по садибах природний газ. Задля цієї справи вони навіть створили такий собі тимчасовий кооператив, якого очолила Наталія Петрівна Пилипенко. І тут раптом сталося диво: газівники міста, які доти не виявляли до цієї гілки газогону ніякого інтересу, раптом дали дозвіл ще п’ятнадцяти господарям, які не належали до кооперативу, щоб вони “врізалися” в газопровід і газифікували свої оселі. Не заплативши при цьому ні копійки тим, чиїм коштом цей газогін було споруджено. Природно, що вуличний актив обурився. Але знадобилося кілька років скарг в усі інстанції, в тому числі і в редакції газет, судових розглядів та всіляких комісій, щоб отих дармових “врізників” примусити компенсувати засновників газоводу бодай якісь там кошти.
Сама вулиця Посмітного має досить непривабливий вигляд: ні асфальту, ні бруківки, ні тротуарів; ні навіть місця для них; пилюка, каміння... Все це на власні очі й міг побачити мер Березівки Юрій Желіховський, коли прибув на збори жителів вулиці, скликаних на моє прохання. Й ось тут оголилося одразу кілька проблем. По-перше, мер прямо заявив, що у міськради гроші є тільки на платню бюджетникам; і техніки, якою можна було допомогти людям і річці, у нього теж нема. Природно, що люди почали запитувати: навіщо нам така міськрада, такий виконком і такий мер? І вихід, на мій погляд, тут один: треба шукати кошти і в обласному бюджеті, і в тих місцевих підприємців, які здатні пожертвувати на благоустрій міста; та й сам бюджет міста має стати максимально прозорим, щоб жителі знали, скільки до нього надійшло і на що потрачено.
Далі. Вуличний актив давно намагався з’ясувати чи є в міськраді депутат, якого закріпили за їхньою вулицею. Як з’ясувалося, є. Ним стала депутат від Партії регіонів головний архітектор району Наталія Миколаївна Герескул (на час цього зібрання вона перебувала на лікарняному). В приймальні міського голови навіть є список, в якому значиться, що її закріплено саме за цією вулицею. От тільки від часу виборів депутата свого вулиця не бачила; про те, як живеться її жителям, депутат не поцікавилася і на допомогу в жодній важливій громадській справі не прийшла. Природно, що жителі вулиці поскаржилися на бездіяльність свого депутата міському голові і поставили 23 підписи. В цьому листі “електорат” просив або спонукати депутата Герескул Н. виконувати свої обов’язки, або ж закріпити за вулицею іншого депутата. На що міський голова Ю. Желіховський письмово відповів, що питання заміни депутата перебуває виключно “в компетенції районної організації” Партії регіонів. І подав витяг із закону України “про статус депутатів місцевих рад”, з якого випливало, що депутат (в тому числі і депутат Н. Герескул) зобов’язаний: “підтримувати зв’язок з виборцями відповідної територіальної громади; не рідше одного разу на півріччя інформувати виборців про роботу місцевої ради; вивчати потреби територіальної громади; визначити й оприлюднити дні, години та місце прийому виборців”. А, як стверджують жителі вулиці в своєму листі на ім’я мера, вони навіть не знали, хто їхній депутат.
Й ось тут знову постало питання виборів. Раніше кожен округ обирав свого депутата до міської чи районної ради. Здебільшого це був депутат з місцевих, виборці його знали, а отже, вони знали кого обирають, кого їм потім хвалити чи лаяти, і з кого питати за виявлену довіру. А тепер вони голосують за партію, уяви не маючи про те, хто там із виборчого списку їм дістанеться. І це ще один аргумент на користь того, що до місцевих рад слід обирати не за списками партій, а персонально, виходячи не з програми партії, а з особистих якостей депутата. Тоді й політиканства в місцевих радах буде менше, і більше дбатимуть про потреби “електорату”.
І нарешті ще одна проблема. Мабуть, час подумати про те, щоб кожна вулиця (або кілька вулиць, куток, мікрорайон) у таких містечках, як Березівка, мала свій комітет (чи як завгодно його називайте), який би об’єднував городян, допомагав їм у таких справах, як газифікація, проведення водогону, дотримання санітарних норм, вивезення сміття. Досвід показує, що без такої самоорганізації на низових ланках населених пунктів уже не обійтися. Але подати допомогу жителям цих мікрорайонів чи вулиць в організації подібних комітетів повинні місцеві ради. Так само, як, на мій погляд, у кожному селі, яке підлягає сільській раді (іноді це п’ять-шість сіл), повинен бути свій староста (назва посади може бути іншою) і своя громадська рада села.
Оскільки Наталія Миколаївна Герескул усе ще перебувала на лікарняному, то я мав змогу поспілкуватися з нею лише по телефону. Вона пояснила, що коли виборці звертаються до неї, то вона допомагає. Коли я поцікавився, чи зверталися саме з вулиці Посмітного, за якою вона як депутат закріплена, відповіла, що так, зверталися, але навести приклад допомоги чи назвати прізвище людини, яка зверталася, відмовилася. А ще вона заявила, що збирати сходки виборців (зауважу, що про сходки я мови не вів) – це в її функції не входить, і щодня ходити на цю вулицю вона не збирається. Крім того, вона заявила, що розцінює цю скаргу жителів вулиці Посмітного як спрямовану проти неї акцію, кимось замовлену. На цьому вона розмову перервала, пославшись на те, що перебуває на лікарняному.
З приводу цієї скарги я також мав тривалу розмову з головою Березівської райради та керівником районної організації Партії регіонів Леонідом Івановичем Зубковим. Він погодився з вимогою жителів вулиці Посмітного, щоб депутат Герескул Н. активніше проявляла себе на ниві депутатського служіння громаді; але водночас наголосив, що й міському голові слід контролювати та координувати роботу депутатів. Що міському голові, мабуть, слід було б представити депутата “закріпленій” за ним громаді, а на сесіях міськради треба заслуховувати звіти про роботу депутатів.
Як бачимо, проблема тут справді є, як є і певний урок, який треба враховувати при подальшій розбудові місцевого самоврядування.
