Чи замислюємося ми з вами про долю замурзаного підлітка, який, спритно маневруючи на милицях серед автомобілів, що стоять на світлофорі, стукає до нас у вікно з проханням про допомогу? Про що думаємо, коли у маршрутках і трамваях п’ятирічні малюки жалісно викрикують слова якоїсь сумної пісні? Ми думаємо про себе! І це не цинізм. Це правда!
Хоча вже давним-давно відгриміли всі громадянські, вітчизняні та інші війни, але, якщо вірити неофіційній статистиці, у нашій країні зараз приблизно 106 тисяч дітей перебувають в інтернатах і дитячих будинках і близько 50 тисяч дітей бродяжать. І ця цифра, як не дивно, співвідноситься із становищем відразу ж після Великої Вітчизняної війни, коли в Україні було приблизно 150 тисяч сиріт. За даними російських джерел, у Росії кількість дітей, які виховуються без батьків, на даний час значно вища за ту, що була відразу після війни.
Так, панове! Нам є чим похизуватися перед лицем світової спільноти. Але, звичайно ж, ми на своє виправдання тут же можемо знайти купу причин і вивести звідти всі наслідки, що випливають через наші соціальні “негаразди”, безробіття, наркоманію і втрату сенсу життя.
І це буде чистою правдою, хоча розпочиналося це не сьогодні і навіть не вчора. Заглянувши у перший, що трапив під руку, енциклопедичний словник, я зупинився на літері “П”. Притулки для сиріт. Виявляється, вони виникли ще у стародавньому світі, тобто проблема сирітства існує вже не одне тисячоліття. Однак, що змінилося за цей час? Якщо протягом тисячолітньої історії діти в основному потрапляли у притулки під час воєнних дій, залишившись без батьків, то сьогодні тільки в одеських притулках проживають близько 50% дітей, у яких є і мати, і батько.
Що ж штовхає маленьку людину покинути рідну оселю і влитися до ворожого світу вулиць? Звернемося до статистики: як показало анкетування, проведене кримінальною міліцією у справах неповнолітніх, серед затриманих за 2006 рік 35% дітей погнали на вулицю складні взаємини у сім’ї; причиною залишення дому 32% є крайня бідність; низький рівень виховання і байдужість старших – 21%; відсутність твердого контролю над дитиною – 6%; і всього 2% дітей обирають для себе вулицю у силу своїх психопатичних особливостей.
Красномовні цифри, чи не так?
Однак, статистика може бути скільки завгодно об’єктивною, але краще, аніж самі діти, про проблеми безпритульних не знає ніхто.
На високому березі, з якого відкривається чудовий краєвид на Одеську затоку, серед заростей невеликого ліска, за декілька кілометрів від міста, розташувався невеликий наметовий табір. Це не туристична база, це табір вихованців сирітського притулку “Дорога до дому”. Наймолодшому із мешканців цього невеликого табору всього 6 років. Старшим дітям вже майже 18. За правилами, верхній віковий поріг перебування у стінах закладу становить саме 18 років, тому діти з деяким сумом розповідають про близьку розлуку з вихователями, які стали вже рідними, та іншими дітьми. Керує невеликим колективом старший вихователь притулку – Інна.
– Інно, розкажіть, будь-ласка, чому Ви обрали цю роботу?
– Коли мені запропонували стати вихователем у дитячому притулку, я відразу ж погодилася. І ось уже майже три роки я жодного разу не пошкодувала про своє рішення. Справа у тому, що зрозуміти дітей з вулиць мені допомагає моя особиста доля. Адже я також колись була на їх місці: захоплювалася наркотиками, багато років прожила в Україні без документів, підробляла прибиральницею і будівельником. Тому я сприймаю кожну дитину як особистість, яка внаслідок тих або інших обставин увійшла у конфлікт з суспільством, насамперед зі своїми батьками. Діти слухаються мене, і якщо комусь із них потрібна допомога, то відразу біжать до мене, адже їм всім, незалежно від віку, дуже не вистачає материнського тепла і піклування. Особливо багато запитань у дітей виникає у підлітковому віці. Тут і перше кохання, і страждання, пов’язані з ним. Однак, перш за все я навчаю наших дітей ставитися один до одного як до братів і сестер, тобто поважати, і якщо виникають між ними якісь почуття, то лише на основі поваги.
– Інно, а чим діти займаються у притулку і тут?
– Всі наші вихованці обов’язково ходять до школи. Однак з цим пов’язана низка труднощів. Багатьом із них дуже складно відновити документи, оскільки вони є уродженцями Молдови, Придністров’я і навіть Росії. Тому вони навчаються, але можуть не отримати документ про закінчення школи.
Тепер, під час канікул, всі діти відпочивають у цьому таборі. Тут ми кожного вечора провадимо різні ігри, конкурси і дискотеки. Ось буквально вчора у нас був конкурс малюнків.
Із притулку нам привозять їжу, тому всі дівчатка навчаються готувати. Хлопчики, своєю чергою, займаються господарськими справами, збирають дрова і обов’язково чергують вночі. Деякі діти вже працюють. Хтось влаштувався помічником на будівництві, хтось допомагає вантажникам, а хтось виконує дрібну господарську роботу у людей на селі. На всі зароблені гроші діти купують продукти для табору.
– Інно, Ви, як ніхто, знаєте цих дітей. А от якщо хтось із Ваших вихованців опиниться у складній ситуації поряд з дитиною із благополучної сім’ї. Як Ви вважаєте, їх поведінка буде відрізнятися?
– Я впевнена, що буде. Наші діти на своєму досвіді випробували, що таке горе. Кожен із них пережив дуже багато, щоб тепер у складній ситуації бути байдужим до чужого нещастя. У своєму, ще, по суті, дитячому віці, кожен із них знає про життєві складнощі не з розповідей і вже навчений і готовий розв’язувати їх. Що ж стосується дітей із благополучних сімей, то у складних ситуаціях їм буде важко швидко і правильно прийняти рішення, і, скоріш за все, такі діти не відразу зможуть надати іншим допомогу.
У кожного із них своя доля, зі своїми маршрутами. Але на сьогодні їх об’єднує не тільки спільний дах, але й невизначеність подальших життєвих планів. Я спілкуюся з Олегом і Мишком – найстаршими юнаками у таборі:
– Хлопчики, розкажіть про себе і про те, як ви потрапили до притулку “Дорога до дому”?
Олег, 18 років: – Я народився у Ташкенті. Через декілька років ми з матір’ю і братом були вимушені переїхати до України, де поселилися у селі поблизу міста Котовська у бабусі. Через рік мама померла, а оскільки ми жили дуже бідно, то бабуся від мене відмовилася. Так я опинився на вулиці. Жив по люках і підвалах, щоб прогодуватися, доводилося збирати металобрухт, а інколи і красти. Коли я прийшов до притулку, то думав, що тільки помиюся і відпочину, а потім знову піду, але через деякий час я зрозумів, що якщо залишуся на вулиці, то ніколи не зможу досягти чогось у житті. Я залишився, а через деякий час вступив до ліцею морського транспорту на судноремонтний факультет. Але на той час мені вже виповнилося 18 років і більше залишатися у притулку я вже не міг. Далі я, не залишаючи навчання, розпочав підробляти і жити у підвалі.
– Олеже, а які у тебе плани на найближчі роки?
– Для мене зараз дуже важливо закінчити навчання у ліцеї і отримати спеціальність. Потім я зможу працювати на судноремонтному заводі, де надають гуртожиток. Сподіваюся, що з часом мені пощастить вибитися у люди і з часом створити сім’ю.
Михайло, 17 років: – Я жив у Вилковому з матір’ю і вітчимом, з яким у мене завжди важко складалися стосунки. Врешті-решт я вирішив поїхати до Одеси і пожити у великому місті, спочатку було важко знайти їжу і ночліг, однак з часом я знайшов дітей, які також жили на вулиці. Ми разом з ними збирали метал, а інколи доводилося красти, щоб вижити. Потім ми разом прийшли до притулку і вже залишилися там. Що ж стосується планів на майбутнє, то поки що я хочу закінчити школу, а потім буде видно. Можливо, вступлю до ліцею на судноводія. Я ще у дитинстві часто ходив з батьком на риболовлю і дуже полюбив море і все, що з ним пов’язано.
– Мишко, наскільки я зрозумів, у тебе з матір’ю нормальні взаємостосунки. А вона знає, де ти і що з тобою?
– Так, вона знає, що я у притулку. Спочатку, коли я тільки поїхав до Одеси, мама дуже переживала за мене. Однак потім вона зрозуміла, що я вже виріс і сам можу про себе подбати. Зараз я підтримую з нею зв’язок.
– Мишко, а ти хочеш, щоб у тебе була сім’я?
– Звичайно. Я дуже хочу, щоб у мене були діти. Навіть тепер маленькі дівчатка з нашого притулку називають мене батьком і мені дуже приємно. Відчуття таке, що ми з ними справді як рідні. Мені подобається піклуватися і допомагати їм, як своїм дітям.
– А у тебе є дівчина?
– Так. Вона живе зі своєю сім’єю в Одесі.
– Вона розуміє тебе? Допомагає якось?
– Звичайно! Їй не важливо, що я живу у притулку, тому що нам добре разом, і ми розуміємо одне одного. Вона мені дуже допомагає і завжди підтримує.
Спілкуючись з дітьми, я мимоволі ловлю себе на думці про те, що всі вони відкриті і щирі. Розуміючи, що, потрапивши на вулицю, дитина, щоб вижити, часто стає агресивною і задерикуватою, я відзначаю для себе – у цій сфері їм не потрібно боротися за виживання і доводити комусь свою силу. В атмосфері дружби і взаємоповаги вчорашні безпритульні охоче йдуть на контакт і з усе зростаючою впевненістю будують плани на майбутнє.
Як мені вдалося дізнатися пізніше, більшість дівчаток мріють стати вчителями. Як вони самі розповідають, для того, щоб віддати частинку своїх знань тим, хто цього потребує. Хтось мріє зніматися у кіно, хтось – професійно займатися танцями…
І нехай ці бажання поки що важко здійснити, але велика заслуга вихователів притулку у тому, що вони змогли повернути цим дітям можливість мріяти і сподіватися.
Прощаючись з дітьми, я звертаю увагу на імпровізовану виставку малюнків, які розвішані на натягнутій між деревами вірьовці. З паперу на мене дивляться усміхнені обличчя, залита яскравими барвами природа, море і сонце. Я знаю, що сказали б дитячі психологи, аналізуючи ці роботи, адже через малюнки діти проектують на папір свій внутрішній світ.
Хочеться сподіватися, що, пройшовши крізь всі складнощі сучасного життя, кожен із цих хлопчиків і дівчаток зміг таки знайти у собі сили і мужність здійснити свою палку мрію.
Покинувши табір, я не пройшов і ста метрів, як переді мною виросли шикарні особняки нового елітного району біля моря. Багаті вілли з високими мурами надійно захищені навіть від нагадування про проблеми злиденного суспільства. Люди за цими стінами, напевно, вважають себе висококультурними, вони досягли у житті багато чого, мабуть, забули, що рівень цивілізації суспільства, його гуманність визначаються тим, як суспільство захищає своїх дітей і піклується про них…
І доки ось у таких умовах живуть ті, хто, можливо, вже завтра посяде місця багатьох із нас, навряд чи хтось замислюється, що на ділі роль держави у вирішенні проблем безпритульних дітей – найважливіша. Тільки держава може підійти до розв’язання цієї проблеми комплексно, враховуючи як економічні, соціальні, так і моральні сторони.
Виникає запитання, а чи зможе наша держава разом із громадськістю, враховуючи ситуацію, яка склалася, розв’язати проблему, чи це залишиться тільки на папері у вигляді різного роду соціальних програм і концепцій, а виділені кошти розкрадуть чи пустять на інші потреби, як це вже не раз бувало на практиці?
