Завершилися гастролі Білоруського національного академічного драматичного театру ім. Якуба Коласа. Більшість одеських театралів з колективом, який постійно гастролює по Європі і всьому світі, не познайомилися. Чому так вийшло?
З самого початку потрібно сказати, що Вітебський театр – колектив справжніх професіоналів, які вміють працювати у найнесприятливіших умовах максимально зібрано і чітко. Одеса надала їм всі умови для гарного відпочинку – і практично жодних шансів для загалом заслуженого успіху. Червнева спека, відсутність хорошої реклами, вибір репертуару, близький до російського і українського, але все ж таки інша мова… Причин слабкого глядацького інтересу було багато. Але що ж побачили ті, хто все-таки прийшов?
Відкривалися гастролі виставою “Поминальна молитва” – прекрасною п’єсою Григорія Горіна за знаменитим твором Шолом-Алейхема. Білоруси не намагалися проникнути в особливості ментальності єврейського народу, не дешевили, зображуючи і копіюючи зовні, характерні інтонації і жести. Вони грали драматичну історію із життя представників “нетитульної” нації у країні, охопленій революційними хвилюваннями і політичними змінами. Напередодні революції 1905 року такою нацією у Росії були євреї. Після розпаду СРСР у багатьох регіонах колишньої імперії у таку ж ситуацію потрапило російськомовне населення. Драматична і лірична, зворушлива і смішна історія сім’ї Тев’є-Молочника і його сусідів із слов’янсько-єврейського села Анатовка була розіграна психологічно і зі смаком. Але сказати, що одеська публіка, яка дивилася цю виставу в інтерпретації двох місцевих і багатьох гастролюючих театралів, побачила щось неочікуване або зворушливе, не можна. Все відповідало канонам радянської історико-побутової вистави. При цьому не можна не відзначити переконливу, психологічно грамотну роботу Володимира Соловйова – Тев’є, засл. арт. Білорусі Тетяни Ліхачової – Голди, В’ячеслава Грушова – Лейзера і всього акторського ансамблю вистави.
Вистава “За двома зайцями” за п’єсою класика української драматургії М. Старицького йде на одеській сцені практично безперервно останні сто років. Багато тетралів неодноразово бачили виставу у виконанні трупи Одеського українського музично-драматичного театру ім. В. Василька. І все одно яскравий комедійний сюжет привабив до зали, мабуть, найбільшу кількість публіки. Тут не було дотримання канонів, навпаки, режисер постарався побачити хрестоматійний сюжет очима прагматичного сучасника, який до всього підходить з тверезим розрахунком і шукає насамперед матеріального благополуччя. Однак, незважаючи на чітку зовнішню форму, задане у мізансценах і темпо-ритмі дотримання жанру, ні про жодного із акторів, за винятком, мабуть, засл. арт. Білорусі Валентини Петрачкової у ролі матері Проні, не можна сказати, що він зміг пожаліти і полюбити своїх персонажів, а тому і глядач дивився на них холодно, без співчуття.
Драма А. Стриндберга “Батько” навпаки у білорусів поставлена так, що глядач може співчувати і співпереживати всім персонажам. Тут на повну силу проявляють свій драматичний талант нар. арт. Білорусі Світлана Окружна (Лаура) і Володимир Соловйов (Ротмістр), нар. арт. Білорусі Тадеуш Кокштис (Лікар) і засл. арт. Білорусі Валентина Петрачкова (Годувальниця).
Драматична історія протистояння, боротьби за керівну роль у сім’ї чоловіка і дружини, сьогодні на менш актуальна, аніж наприкінці ХІХ століття. Проблеми фемінізму і “війни статі” у нашому житті виникають, часом, не менш гостро. Оформлення, як і в інших виставах, не відзначається багатозначністю, але і не грішить відсутністю смаку і примітивізмом. Поряд із запозиченням, у кожному рішенні присутня і деяка особиста знахідка художника.
Найближчим і найцікавішим для “літнього” одеського глядача виявилася вистава за п’єсою сучасного білоруського драматурга Діани Балико “Психоаналітик для психо…”. Ця історія про те, як доморощений психоаналітик Віра (Світлана Жуковська) вивела із депресії молоду дружину солідного бізнесмена Світланку (Наталя Соломахо) і “хлопчика за викликом” Алекса (Артем Бородич), а заодно і сама відчула ілюзорне, навіяне психоаналізом, коротке щастя.
У цій виставі були особливо доречні уміння білоруських акторів створити гостру і чітку зовнішню форму для свого персонажа, і їхня пластична виучка. Всі виконавці прекрасно танцюють, рухаються, виконують деякі акробатичні елементи. Особливо ефективний у русі Артем Бородич. Чудове володіння тілом визначає творчий успіх актора і у цій виставі, і в образі Голохвастого (“За двома зайцями”).
Завдяки майстерності акторів, сучасності і пікантності конфліктів і ситуацій, завдяки режисерському рішенню Сергія Куликовського, який вдало “мізансценічно” поєднав комічні “психоаналітичні сеанси” з “великими планами” відвертих реплік персонажів, завдяки сценографії Світлани Макаренко, яка поєднала типовий антураж студії телевізійного ток-шоу з простором нічного клубу, ця історія викликає загальне жваве зацікавлення.
Сучасний сленг однаково звучить російською, українською і білоруською мовою. Глядач ловить значення на льоту, відразу відгукується. Хоча деякі інтимні терміни, якими сучасні автори заповнюють свої твори, напевно і акторам не просто викрикувати на великий зал, і глядачам не завжди приємно чути. Але навіть враховуючи ці незручності у взаємовідносинах з глядачем, актори відчувають себе набагато легше і вільніше. Звідси темпо-ритм енергійніший, живіший, тому що не нав’язуються більшим або меншим емоційним зарядом акторів односторонньо, а організовується з обох сторін у процесі активного енергообміну.
Звичайно, хочеться вірити, що при добрій рекламі і більш продуманому виборі гастрольного репертуару Вітебський театр зацікавив би більше одеських глядачів.
Залишається додати, що після Одеси білоруська трупа поїхала на гастролі до Львова. Там всі квитки на їхні вистави вже були розпродані. Наступний гастрольний маршрут – Швеція.
