ВЕЛИКИЙ КНЯЗЬ РУСІ-УКРАЇНИ, УКРАЇНСЬКИЙ ПОЛКОВОДЕЦЬ
Ярополк І (?-979) був старшим сином князя Святослава І, Хороброго. Після смерті матері, Великої княгині Ольги, він залишився князювати в Києві, хоча формально Великим князем, як і раніше, вважався його батько. Оскільки Святослав увесь час перебував десь за Дунаєм, у Болгарії та Візантії, то ще в юнацькі роки Ярополку довелося перейматися важливими державними справами, допомагаючи княгині Ользі.
Всі дослідники сходяться на тому, що був цей князь людиною слабкої волі, дуже поступливою, незначного інтелекту і занадто невойовничою, що за тих часів, для правителя такого рангу було неприпустимим. Але нічого не вдієш: Великий князь Святослав свій вибір зробив, він покладався на Ярополка, і ніхто з претендентів на київський престол заперечувати йому не смів.
Значну роль в утвердженні його при владі відіграв і воєвода Свенельд. Посланий Святославом у Київ по допомогу, він, замість того, щоб швидко зібрати дружину і кинутися назад, до війська Святослава, залишився у Києві і, по суті, почав правити від імені молодого князя Ярополка. Судячи з усього, він тільки й чекав нагоди усунути князя, щоб узяти владу в свої руки. Адже вдалося це свого часу норману-воєводі Олегу, який став Великим князем Київським. А він, Свенельд, чим гірший?
І нагода усунути Ярополка незабаром трапилася. Щоправда, досить трагічна для самого воєводи. Його син, його спадкоємець, Лют, якось, захопившись, опинився в древлянському лісі. Ясна річ, він був не один, а з загоном супроводу. Одначе його це не врятувало. Треба ж було так трапитися, щоб саме в цей час, у цьому ж лісі, полював древлянський князь Олег ІІ, Святославич, рідний брат Ярополка. Дізнавшись, що це полює не древлянин, а син київського воєводи, князь Олег дуже розгнівався і наказав убити його.
Це, так би мовити, офіційна версія, «для преси». Але цілком можна припустити, що гнів Олега ІІ викликаний був зовсім не тим, що в древлянські ліси забрів якийсь там киянин. Дізнавшись, що перед ним син Свенельда, воєводи-нормана, який стільки крові древлянської пролив, збираючи данину, і який, покинувши на загибель його батька, сам тепер розраховує виявитися на чолі князівства, Олег ІІ мав усі підстави підозрювати, що Лют приблукав на його землі невипадково, і що це полювання для нього, як князя, могло закінчитися бідою.
Втім, так чи інакше, а наслідки цієї сутички справді виявилися трагічними. Втративши сина, Свенельд поклявся помститись князю Олегу. Але в який спосіб? Адже йдеться про брата того князя, якому він служить. І тоді норман почав психологічно обробляти Ярополка, роблячи ставку на його великокняжі амбіції. «Що це за князівство таке, землі якого лише сягають околиць Києва?! – оборювався він у присутності свого правителя. – Куди б на захід од Києва не поїхав, опиняєшся на Древлянщині. Вже й на полювання не поткнешся, бо захопишся і потрапиш у пазурі древлян. Ще, он, Великий князь Ігор наполягав на тому, щоб Земля Древлянська підпорядкована була київському князеві. А як негідники-древляни повелися з ним?!»
Одне слово, хоч яким нерішучим та богобоязким не був Ярополк, як не противився цій братовбивчій ненависті, але, врешті-решт, зважився. І зібрав полки, і пішов на Землю Древлянську.
Схоже, що Олег не дуже й здивувався, дізнавшись про цей похід старшого брата. У нього не лишалося сумніву, що рано чи пізно, а нормани, яким дуже хотілося брати з його князівства стільки данини, скільки заманеться, спровокують-таки цей конфлікт. Та й не було ще на київському престолі князя, якому б не кортіло якомога швидше підкорити собі всі навколишні князівства. Тож, як виявилося, Ярополк винятку не явив.
Віднайдіть на мапі, на території Житомирщини, під самим кордоном з Бєларуссю, містечко Овруч. Колись там була літня ставка древлянських князів. Туди ж, під досить міцні фортечні стіни, відступали вони в разі небезпеки, що насувалася з півдня. Так ось, під стінами Овруча ці дві братовбивчо-ворожі сили й зійшлися. У ті часи вже існувала розвідка. Та, або в Олега ІІ її погано було налагоджено, або ж князь просто не прислухався до її повідомлень. Бо, дізнавшись про те, що київська дружина більша, краще озброєна і вишколена, він мав би розосередити своє військо по фортецях і перший бій прийняти на стінах однієї з них. Тоді втрати Ярополка були б значними. І ще не відомо, чим би все закінчилося. Проте Олег занадто покладався на дух і силу своїх полків. А вони в першому ж бою не витримали, і не просто відійшли, а полишивши поле битви, почали панічно втікати, намагаючись якомога швидше опинитися за поки що відчиненими ворітьми овруцької фортеці.
З опису літописця дізнаємося, що фортеця була обведена ровом, через який пролягав досить вузенький місток. Усіх бажаючих, піших і кінних, пропустити він так швидко не міг. У тісняві і сутичках чимало людей попадало в глибокий рів, на встромлені там палі, і загинуло. А щойно за тими, хто все ж таки врятувався, зачинилися ворота, як «луччі люди» древлян кинулися з’ясовувати, де ж князь Олег: загинув, залишився на полі бою пораненим, потрапив у полон?!
Тіло його знайшли у рові вже тоді, як, не даючи опам’ятатися древлянам, князь Ярополк, зі своїм військом, увірвався в Овруч. Прощання з братом було тяжким. Літописець запевняє нас, що Ярополк гірко плакав над тілом того, проти кого пішов війною, і з ненавистю дорікав Свенельдові, який своїми намовляннями довів його до такого тяжкого гріха. Проте Свенельда його прокляття не дуже й засмучували. По-перше, він знав, що суворо покарати його Ярополк не наважиться: бо що він діятиме без норманської дружини і такого полководця? До того ж, при воєводі завжди була надійна охорона з суворих, могутніх норманів. А головне, він домігся свого: помста за сина Люта здійснилася.
Крім того, панічна втеча древлян з поля битви і підозріла загибель їх князя теж наводить на певні роздуми. Неважко припустити, що древлянським воїнам зовсім не хотілося вмирати за амбіції своїх князів. Як неважко припустити й те, що хтось із дружинників міг допомогти князеві Олегу опинитися у рові, аби в такий спосіб позбутися внука ненависного їм Ігоря та мстивої Ольги. А раптом після цього Київ знову наважиться поставити в Іскоростені їхнього, древлянського, князя?!
Про трагедію, що сталася під Овручем, негайно стало відомо в Новгороді, де князював ще один брат Ярополка – Володимир І, Святославич, який сприйняв цей братів похід суворо й однозначно: як початок великокняжої експансії. І якщо вже Ярополк наважився напасти на древлян і вбити (бо хто повірить, що Олег міг загинути випадково?) брата, рідного по матері й батькові, то чи зупиниться він перед вбивством його, Володимира, народженого ключницею княгині Ольги, а тому зневажуваного і Ярополком, й Олегом?
Будь-хто інший на його місці почав би готувати Новгород до оборони, збирати військо, вести переговори з іншими князями. Проте Володимир, на перший погляд, повівся аж занадто дивно: він негайно втік аж за Варязьке (Балтійське – Б.С.) море і майже три роки пробув там, відпочиваючи душею й тілом, та збираючи дружину для походу не лише на Новгород, але й на Київ. Запитаєте, чому саме він утік до варягів? Та тому, що не забував про своє норманське (варязьке) походження. Так само, як не забували про нього при дворі норманського короля. До того ж і вибір у нього був невеликий.
Що ж до Ярополка, то втеча Володимира його дуже втішила. Ну, не хотілося йому поставати перед світом убивцею ще й другого брата. А ось заволодіти Новгородом хотілося. Скориставшись із ситуації, він негайно послав до Новгорода свого воєводу з військом і в такий спосіб Новгородська Земля негайно перейшла під його безпосереднє правління. Й ось тут, на цій події, на цьому політичному моменті, варто зупинитися докладніше.
* * *
Як це не дивно, але в усіх істориків – українських, російських, білоруських – ставлення до Великого князя Ярополка дещо зневажливе. Таким же, власне, було воно і в Нестора та інших хроністів-літописців. Усе зводилося до міжусобиць, які, звичайно ж, треба осуджувати; а ще – до безвольності та слабохарактерності Ярополка, котрі, мовляв, засвідчені були всіма подальшими подіями та самою загибеллю його. Проте наші історики чомусь не зважають на один, досить дивний, парадокс історії цивілізації, а відтак і парадокс оцінки діянь будь-якого правителя. Так ось, діяння ці оцінюються не по тому, з якими помислами той чи інший володар вдається до них, а по тому, якими були наслідки.
Поділивши свою державу між синами, князь Святослав, батько Ярополка, зробив погану послугу і їм, і народу своєму, й державі. Замість того, щоб продовжити інтеграційні процеси, які були закладені ще його батьком, князем Ігорем та продовжені княгинею Ольгою, він, по суті, розчленував Україну, прирікаючи її на міжусобні війни. Тим паче, що на основному, київському, престолі виявився князь, який не мав авторитету ні серед братів, ні серед інших князів, людина занадто богобоязка і нерішуча. Ні, для ченця, чи ремісника-простолюдина, риси ці досить прийнятні, але тільки не для правителя величезної імперії. Так ось, об’єктивно виходить так, що своїм походом на древлян Ярополк – бажав він того, чи ні – знову розпочав процес збирання князівств в одну велику державу, а приєднання Новгородської Землі перетворило Русь-Україну на величезну, могутню державу, здатну протистояти хоч Візантії, а хоч Римові.
Нормани були воїнами досвідченими. Маючи під своїм командуванням таких хлопців, Володимир досить рішуче повернувся на Новгородщину і почав виганяти з її міст воєвод князя Ярополка. В цій ситуації Великому князеві теж слід було діяти рішучіше, тобто негайно збирати всі наявні військові сили і вирушати в похід. Але він цього не зробив, він дав змогу Володимирові укріпити свою владу в Новгороді, приєднавши до норманської дружини ще й слов’янську. А відтак, відчути, що в самій лише Новгородській Землі йому вже затісно, час подумати і про київський престол.
Та перш ніж рушити проти Ярополка, Володимир вирішив приєднати до своїх володінь князівство Полоцьке, де в цей час правив князь Рогволод. Щоправда, пояснюючи причини цього походу, літописці й історики розходяться в думці. І не дивно, адже в цю, суто чоловічу, військову історію виявляється вплутаною жінка – донька князя Рогволода, чарівна Рогнеда.
Тепер вже важко сказати, чи то Володимир справді був закоханий у Рогнеду, чи лише мав намір вдатися до вигідного політичного шлюбу. Але факт є факт: сватів у Полоцьк він послав. Ось тільки Рогнеда вже знала, що Володимир, хоча й княжить, але є сином простолюдинки, ключниці Великої княгині. «За цього сина рабині?! – вигукувала вона, дізнавшись про сватів. – Ніколи!» Тим паче, що в давнину існував звичай: після шлюбу, перед весільною ніччю, молода зобов’язана була – на знак покори – роззути свого чоловіка. Мудрий, до речі, звичай, варто було б його відродити. Але зараз нам ідеться не про звичай, а про амбіції княжни Рогнеди, яка навіть у жахливому сні не могла уявити собі, що змушена буде роззувати не князя блакитної крові, а сина якоїсь там служниці. Інша річ – Ярополк. Ось щодо блакиті його крові, сумнівів у Рогнеди не виникало. До того ж віддаючись за нього, вона ставала першою леді і самого Києва, «матері городів руських», і першою леді всієї Східної Європи. А що, заманливо!..
Дізнавшись, що Рогнеда обрала Ярополка, Володимир спаленів і терміново подався з військом до Полоцька. Його воїни встигли перехопити неспішний шлюбний поїзд, який мав перенести молоду до Києва, де її чекав Ярополк, вже тоді, як він виїжджав з міста. Сутичка була жорстокою і геть не весільною. Князя Рогволода та синів його воїни Володимира І вбили, а сам Полоцьк захопили, перебивши всіх, хто намагався боронити столицю князівства. Що ж до Рогнеди, то її силоміць примусили робити те, чого вона найбільше побоювалася: роззувати сина ключниці княгині Ольги.
Як пережив цю драму князь Ярополк, ми не знаємо: душевним станом своїх героїв літописці майже не цікавилися. Але знаємо, що Ярополк негайно наказав готувати Київ до оборони, оскільки не сумнівався, що після кривавого «сватання» свого Володимир захоче, у вигляді посагу, отримати київський престол. Можливо, він уже навіть пообіцяв його своїй красуні Рогнеді.
Мовляв, у чому справа: хочеться бути київською княгинею? То будеш нею! Але без шлюбу з цим братовбивцею Ярополком.
Київ мав досить могутню фортецю, гарнізон теж був сильний, а крім того, на захист міста можна було вивести й тисячі киян. Проте, психологічно м’якосердий і слабохарактерний, Ярополк до боротьби готовий не був. Знаючи про це, Володимир підіслав до нього воєводу з промовистим іменем Блуд, і той почав намовляти князя Ярополка залишити Київ, без бою віддати його братові, а самому десь сховатися, ну, хоча б у містечку Родні, що під Києвом.
У припущеннях щодо того, хто такий був цей Блуд, дослідники розходяться. За однією версією, він служив воєводою Ярополка, але зрадив свого патрона; інші ж схильні вважати, що він був із особистої охорони Рогнеди, і що Володимир просто підіслав його до Ярополка, з яким той, очевидно, був знайомий. Зрештою, особливого значення це не має. Важливо, що якимось чином Блудові все ж таки вдалося переконати князя залишити Київ і зачинитися у Родні, містечку, яке на той час зовсім не пристосоване було до тривалої облоги. Збройно воно ще якось трималося, але поява великої дружини князя призвела до того, що досить скоро їстівні запаси в місті вичерпалися і почався голод. Знову ж таки, той самий Блуд почав радити Ярополку прийти до Володимира, як до брата, і сказати йому приблизно таке: «Що ж, брате, подужав ти мене. Бери собі Київ, а що стосується мене, то, яким містечком, яким краєм ти наділиш мене, той і візьму».
Проте Володимир і не збирався наділяти його чим-небудь. Щойно Ярополк закінчив свою коротку промову, як два варяги накинулись на нього і буквально підняли його на мечах. А в цей час, воєвода Блуд зачинив двері, щоб відрізати князя Ярополка від його нечисленної охорони. Ось так і сталося, що в 980 році князь Володимир І не лише здобув собі Київ, але й виявився одноосібним володарем України.
Доля ж Великого князя Ярополка І – трагічний приклад того, що стається, коли на престолі, на вершині державної піраміди, виявляється людина, не підготовлена до суворих випробувань владою, політикою, інтригами і війною. І в подібних випадках трагедія Правителя стає трагедією його підданих, усієї країни.
