Як вже, напевне, помітили наші читачі, на сторінках газети було опубліковано низку статей, в яких ішлося про труднощі, що виникають з забезпеченням населення питною водою в Роздільнянському, Болградському, Кодимському та кількох інших районах. Причому йдеться не лише про технічні проблеми: наявність і стан водогону, регулярність подачі води, а й про те, що міліють і висихають річки, ставки та озера; зникає вода з криниць і неглибоких свердловин; погіршується стан питної води навіть у свердловинах значної глибини. Схвильовані таким станом речей, до газети звернулося кілька читачів з проханням розповісти про те, якими ж запасами питної води володіє сьогоденна Одещина, та які в цього життєво вразливого питання перспективи. Саме про це й мовиться у статті нашого спеціального кореспондента.
До початку розмови, аби була зрозумілою ситуація, скажу, що Україна належить до тих європейських країн, в яких запаси питної води дуже обмежені і перспективи невеселі. Мало того, джерел питної води в нас залишається щорік менше і якість її катастрофічно погіршується. І ще один момент: загалом на земній кулі води дуже багато, але тільки 2 відсотка з неї підпадає під визначення «питна вода», тобто більш-менш відповідає за своїм хімічним складом тій рідині, яка лежить в основі будови нашого тіла і яка забезпечує нашу життєдіяльність.
Зверніть увагу: лише два відсотки! Але й від цієї двовідсоткової маси води за різними оцінками – від 8 до 12 відсотків називати «питною водою» вже, власне, можна лише умовно. І майже сімдесят відсотків її вживати треба тільки після відповідної біологічної та хімічної очистки. Скажімо, якість води в Дунаї здебільшого така, що нам би краще взагалі забути, що вона є питною, але ж… не можна. І ще одне: фахівці наполягають на тому, що настав час, коли треба геть усі ріки і річки, всі криниці, природні джерела та свердловини; усі розвідані підземні запаси води, кожен, бодай найменший сільський ставок, – геть усе оголосити складниками стратегічних національних запасів питної води. Причому дехто з відомих у світі екологів пророкує, що незабаром питна вода змагатиметься у ціні з нафтовим пальним, а між деякими країнами навіть можуть вникнути збройні конфлікти за володіння джерелами питної води.
До цих пророкувань можна ставитися як завгодно, але ось переді мною каталог, який називається «Водний фонд України», і з якого випливає, що в Одеській області налічується 1143 малі річки та джерела, загальною довжиною 7632 км. Якби ці річки існували в реальності, про проблему питної води ми могли б забути. Але в тім-то й річ, що від більшості з цих, так званих малих річок, залишилися тільки романтичні назви і, в кращому випадку, пунктирні лінії на обласній мапі. А вже з переліку «Водних ресурсів» дізнаємося, що в області налічується 930 ставків, 68 водосховищ, 15 прісноводних та морських лиманів, 30 озер; і транзитом через неї течуть три великі ріки: Дунай, Дністер та Південний Буг, загальна довжина яких сягає 330 км.
Але, знову ж таки, чимало лиманів та озер мають морську чи напівморську концентрацію солей, і для пиття не придатні. Велика кількість ставків по суті виявляється безгоспною, занедбаною, страшенно забрудненою побутовим сміттям, тілами мертвих тварин, будівельними відходами, а в усіх навколо – у сільрад, райдержадміністрацій руки не доходять ні до того, щоб прочистити ставки і річечки, які в них впадають, ні для того, щоб подбати про створення нових ставків, віднайдення та облаштування нових джерел. Ось кілька фактів, які грунтуються на даних держсанепідслужби. На сьогоднішній день жителі 83% сіл області змушені споживати воду з підвищеною мінералізацією, що, звичайно ж, згубно впливає на їхні організми. Мало того, 57% сіл Одещини взагалі не мають централізованих систем водопостачання, а населення 124 сіл змушене користуватися привізною водою, яку бозна звідки привозять і стан якої значно погіршується, після тижневих зберігань у домашніх «басейнах».
Так, в області зареєстровано 1620 артезіанських свердловин, але третина з них потребує ремонту або тампонажу. Скажімо, точно відомо, що 195 свердловин взагалі є безгоспними або потребують тампонажу, а приналежність їх визначається суто символічно. В офіційній довідці «Стан водних ресурсів в Одеській області», підготовленій держсанепідслужбою, ситуація з нашим водопостачанням визначається досить лаконічно, але переконливо: «Існування безгоспних свердловин становить загрозу для водоносних горизонтів, сприяє забрудненню їх та виникненню надзвичайних епідеміологічних ситуацій. Санітарно-технічний стан держпитних водопроводів різної відомчої приналежності залишається незадовільним. Водопровідні мережі зношені. Від 40 до70% водопровідних мереж насалених пунктів потребують перекладки, особливо в містах Одеса, Ізмаїл, Б.-Дністровський, Овідіополь, Сарата, Татарбунари тощо. Практично в усіх сільських населених пунктах до 10% аварій ліквідуються несвоєчасно. Технологічне обладнання сільських водопроводів має амортизацію до 90 відсотків. На території області налічується 122 комплекси очисних споруд, близько половина з яких знаходиться у незадовільному санітарно-технічному стані. Однак навіть очисні споруди, технічний стан яких задовільний, працюють не завжди ефективно. Економія коштів на кваліфікованому обслуговуючому персоналі та відомчій лабораторії обертається забрудненням водойм».
Гадаю, що будь-які коментарі тут зайві, і так все зрозуміло. А от щодо водойм… Ми часом набуваємо, що проблема питної води стосується не лише населення області, але й багатьох тисяч голів великої рогатої худоби, овець та іншої живності, яка так само потребує нормальної питної води, як і ми. Та якщо раніше на колгоспних чи радгоспних фермах намагалися прокладати артсвердловини, ставити корита, контролювати стан питної води та організовувати регулярний водопій худоби, то тепер в багатьох селах єдиним джерелом питної води для худоби залишається отой, до безмежжя забруднений, вкритий жабуринням ставок, або те, що від нього ще залишилося. І коли я спостерігаю за тим, як бідні корівчини змушені пити цю гидоту, то з жахом думаю і про здоров’я та самопочуття худоби, і про стан того молока і м’яса, які ми потім споживаємо.
Тому справді вже зараз кожну річечку, кожну міську чи сільську водойму нам слід оголосити носіями стратегічних запасів питної води і ставитися до них саме як до стратегічних запасів. Будь-яке забруднення їх сміттям чи тілами загиблих тварин має розглядатися як карний злочин перед суспільством, кожна артезіанська свердловина, кожна криниця чи природне джерело мають бути на обліку, під суворим контролем та охороною держави і громадськості. Відтак, нам слід повсюдно відродити діяльність екологічних постів, екологічних дружин, а загалом, уже давно час би створити й обласний підрозділ екологічної міліції, яка оперативно реагувала б на кожен прояв неповаги до джерела прісної води, до будь-якої водойми. А ще – нам уже зараз слід активно розробляти державну систему очищення та опріснення води. І зволікати з цим уже не можна.
