Телефон задзвонив рано-вранці.
– Гнате Васильовичу, Ви знаєте, яка сьогодні дата? – почув Братінов у трубці голос голови Арцизької райдержадміністрації Віталія Івановича Давидова.
– Яка? – перепитав із зацікавленням.
– Чекайте. Зараз приїдемо.
Через півгодини ціла делегація увійшла до кабінету з квітами, широкими посмішками, жартами-примовками.
– Із 20-річчям успішного керівництва підприємством «Шампань України»! Чи забув 1987 рік? – запитав Давидов.
Братінов ніяк не чекав на таку увагу до себе, і лише тому, що скромність народилася раніше за нього. А що стосується згаданого року, то, звичайно ж, пам’ятає: саме з нього розпочався відлік його непростої, але максимально плідної діяльності як керівника господарства під славним ім’ям «Шампань України».
Сьогодні Гнат Васильович із посмішкою згадує свою першу тут появу – випускника-відмінника Одеського сільськогосподарського інституту, направленого сюди за настійною вимогою Героя Соціалістичної Праці, заступника генерального директора Одеського радгоспвинпрому Петра Опанасовича Хомка. Добирався до Надеждівки пішки по вкрай розбитій тракторами, розквашеній осінніми дощами дорозі. Ледве витягував ноги із чіпкого болотяного місива.
Скільки води відтоді стекло? Скільки чудових проектів, народжених у голові талановитого керівника із відомим не лише у нашій області ім’ям, втілено у життя, збагативши його, змінивши до невпізнанності і господарство, й село – нині одні із кращих в Україні? Популярність Братінова у всіх її проявах не зіпсувала його характеру, не стала перепоною у стосунках із колегами, друзями, домашніми. Він усе такий же уважний, зі щирою ніжністю до літніх людей, яких по-синівському опікує, турботливий й постійно зайнятий роботою. Його дружина-красуня Людмила, яка вважає себе щасливою жінкою, тому що доля подарувала їй такого чудового чоловіка, завжди побоювалася за його здоров’я, але як убережеш його, якщо стільки невідкладних, але ще більше перспективних справ попереду?
Сьогодні до «Шампані України» приїжджають по досвід ведення господарства. На його базі провадяться обласні семінари. На живому дуже яскравому наочному прикладі навчаються тому, як спільно із сільрадою треба упорядковувати села. У Надеждівці, до речі, й сьогодні, як і раніше, немає жодного залишеного будинку, і забезпечення житлом сімей молодих спеціалістів та механізаторів – одне із завдань, яке сам Братінов вважає першочерговим. Повернула б (адже обіцяла) держава витрачені господарством на розвиток соціальної сфери кошти – 80 мільйонів 60 тисяч гривень – побудували б цілу вулицю, якій і назву придумали – Молодіжна. То ж планів, що називається, дуже багато. Лише твори!
Дізнавшись про приїзд до села, мене розшукали декілька жінок.
– Якщо Ви з приводу листівок, то одразу говоримо: ганьба тим, хто цю брехню понавигадував! Ми свого директора образити не дамо й до Києва доїдемо. Гнат Васильович дарма що проти нас молодий, але він, як батько нам рідний. За ним ми – як за кам’яною стіною.
Пізніше дізналася: приїхали до Братінова із його рідного села Кулевчі люди чолом бити: щоб взяв він у оренду їхні землі. Мовляв, хочемо по-людськи жити, як живуть у Надеждівці, в якій вночі освітлюються вулиці, немає проблем із водою, а якщо якісь і виникають – чи то в дитячому садку, школі, особистого характеру – вирішення їх бере на себе господарство. І затримок із розрахунками – навіть у нинішній посушливий рік – за земельні паї немає: на кожен платить господарство тонну зерна, 50 кілограмів соняшнику та 300 гривень…
– Обсудіть спочатку усе зі своїм керівником, – запропонував Гнат Васильович. – Я сам очолюю господарство і розумію, що питання це дуже делікатне.
Але кулевчанці, які побували у чудовій Надеждівці, вже хотіли більшого – бачити Братінова на чолі їхнього господарства.
Не можна сказати, що пропозиція земляків не зачепила душі Гната Васильовича. Він справді завжди хотів бачити рідну Кулевчу оновленою.
Візит прохачів безслідно не минувся. Почалися анонімні дзвінки, а після, коли 200 гектарів землі Братінов в оренду таки взяв, з’явилися й образливого тону листівки. Писали вже точно не ті, хто нині одержує в Кулеві на пай завдяки Братінову по 2 тонни зерна.
Ті листівки – як удар у спину. Зрадницький. Надеждівці тоді збирали це пасквільне сміття й спалювали, щоб і сліду його не залишити на їхній чудовій землі – із містком любові та фонтанами удачі. І лише Людмила Петрівна – вірна дружина, відданий товариш і сподвижник, голова численної, активно діючої профспілкової організації (що зараз рідкість велика), знала, як важко переніс Братінов цей похмурий епізод у його 20-річній практиці керівника. Рано втративши батьків, справжній інтелігент, він ніяк не міг зрозуміти: за що?
– Та заздрість це, Гнате Васильовичу, – говорили йому в селі. – Чорна заздрість.
– Знаєте, яка це мужня людина? – запитав якось колишній його заступник, а зараз сільський голова Дмитро Степанович Терзі. – У Братінова багато чому можна повчитися.
Це він, Братінов, за часів знищення виноградарства та виноробства, як галузі, на свій страх і ризик не видав жодного наказу щодо розкорчування плантацій. Так, усі вони були списані, на папері. Насправді не було знищено жодного гектара. Сміливість (щоб не сказати – зухвалість) нечувана!
Коли розпорядженням згори зобов’язували зливати до каналізації усі кріплені вина, Братінов не пішов на поводу некомпетентних чиновників.
– Що я скажу людям? Як поясню, знищуючи плоди їхньої праці? – обурювався тоді молодий директор винрадгоспу-заводу. – Злити 400 тонн вина! Та я усе село ним заллю!
Він урахував пораду ділової людини, яка також категорично не погодилася із такою політикою держави. Всі виноматеріали під виглядом виноградного сусла пішли до Білорусії, звідки потім прибула дорога сільськогосподарська техніка та будівельні матеріали.
Багато хто у ті часи не розумів: в Україні глибока криза, а «Шампань України» стоїть міцно на ногах. І чи не є перенесений Братіновим у 45 років інфаркт відгомоном тих далеких, але таких пам’ятних років?
Гнат Васильович завжди бере на себе відповідальність за ухвалені кардинальні рішення. Після дуже жорстокого градобою, який знищив ледве чи не увесь врожай винограду, він залучив до роботи усі наявні цехи. У переробку пішла тваринницька продукція.
А коли вийшов відомий Закон про соціальний розвиток села, Братінов зробив наголос на будівництво доріг, магазинів, житлових будинків, лазні. Нинішній рік для Надеждівки теж розпочався із солідного ремонту доріг, повної реконструкції торговельного центру та Божого дому – красуні-церкви, побудованої на кошти «Шампані України», пожертвування сім’ї Братінових та мешканців Надеждівки.
– Не може бути село економічно міцним, – стверджує Гнат Васильович, – якщо воно духовно зубожіле.
Але це вже ніяк не про Надеждівку – у минулому глибинку, яку направлені сюди молоді фахівці вважали засланням. І ніяк не про міцне, із сильною економікою господарство – ВАТ «Шампань України», генеральним директором якого на зборах акціонерів, які нещодавно відбулися, 99 відсотками голосів обрано Гната Васильовича Братінова. Рідкісна єдність думок. Після паскудненької листівочної витівки це – найсильніший стимул діяти.
Сьогодні у господарстві провадяться досліди з розвитку виноградаства. Інтенсивно працюють над впровадженням крапельного зрошення. Повним ходом триває реконструкція винзаводу, на якому минулого року болгари встановили десять місткостей на тисячу тонн виноматеріалів. І у тваринництві справи на місці не стоять. Заготували на кожну корову по тонні сіна. Першими у районі завершили жнива. У круговороті всіх справ не забуто людей, із їхніми потребами та запитами.
– Мені без сприяння Людмили Петрівни було б важко. Як голова профспілки, вона за роки її роботи виключно вимоглива, – говорить Гнат Васильович. – 64 дитини оздоровилися лише в Артеці, 280 робітників та фахівців – у санаторіях країни.
Гнат Васильович радіє за молодих спеціалістів. Гадаю, він по-особливому цінує і справи виконавчого директора ВАТ «Шампань України» Василя Братінова – свого сина. Категорично відмовившись від престижної роботи у столиці і в Одесі, він твердо вирішив залишитися у Надеждівці, щоб далі розвивати господарство. Чудово розуміючись на бізнесі, техніці, він береться за повну реконструкцію усієї інженерної служби.
Для Гната Васильовича цей рік – знаковий. У ньому збіглися усі важливі дати: 30-річчя роботи у господарстві та 20-річчя успішного ним керівництва, 30-річчя спільного та щасливого подружнього життя та заручини сина. Але ж рік ще не закінчився.
Можна б на тому крапку й не ставити. Але саме зараз мені згадалися слова Людмили Петрівни, які вразили мене своєю проникливістю, про свого чоловіка:
– Мені дістався шматочок діаманту.
То ж он який він, цей коштовний камінь…
