СЛОВО, ВИСВЯЧЕНЕ ГУМОРОМ
ГАРАНІН ВОЛОДИМИР. ПРИГОДИ ІНОПЛАНЕТЯНИНА НА ЗЕМЛІ. САТИРА, ГУМОР. БІБЛІОТЕЧКА ЛАУРЕАТІВ ПРЕМІЇ ІМЕНІ СТЕПАНА ОЛІЙНИКА. ОДЕСА. 2007
У гумористичних колах Одещини Володимир Гаранін давно відомий як майстер епіграфу, пародій та гуморески; слово його по-народному влучне, фольклорно та філософськи вивірене. Саме це й засвідчує його нова поетична збірка «Пригоди інопланетянина на Землі», презентація якої відбувалася якраз на Олійниківські дні на Одещині. Передусім, слід відзначити, що Володимир Гаранін ретельно і, водночас, творчо та розкуто дотримується канонів кожного з гумористичних жанрів, не забуваючи при цьому про належний такт та повагу і до читача, і до автора твору, якого він пародіює, і до свого героя.
Так, обираючи об’єкт для своїх пародій, гуморист завжди зупиняється на тих аспектах, які не лише засвідчують певний мовно-стилістичний, подієвий чи морально-етичний «збій» автора, а й несуть в собі політичне, соціальне чи громадсько-світоглядне навантаження, а отже, здатні породжувати певні виховні моменти, або застерігати інших літераторів від занадто вільного та невмотивованого поводження зі словом. Прикладом може слугувати хоча б пародія «Якикова мова», приводом для якої стали поетичні рядки Віктора Дзюби:
Казав мій дід (він пас корову,
Козу і кілька баранів),
Що від знання чужої мови
Ніхто іще не подурнів.
Що є в душі у мене мова,
А в повсякденності язик.
Пародію свою В. Гаранін творив двомовною, тобто «мовою» і «на языке». Загалом, погоджуючись із морально-етичними проблемами української двомовності, він одначе пародійно пройшовся тими засобами, до яких вдався В. Дзюба; обігрував не дуже вдалі підходи автора до висвітлення проблеми, до відтворення всієї тієї сукупності історичних, філологічних та політичних аспектів, на яких вона грунтується.
Учитись – то нелегка штука.
І я вам чесно всім скажу,
Що самотужки гриз науку –
Чем очень-очень дорожу.
Мой дед когда-то пас корову,
Козу і кілька баранів, -
Поэтому я вивчив мову
І, бачите, не подурнів…
Сповнений патріотичних почуттів, поет Олекса Різниченко своє захоплення тим фактом, що він, нарешті, дочекався паспорта громадянина незалежної України, виклав у рядках:
Я маю паспорт України:
Приходьте, друзі, на коньяк.
Ми разом справим паспортини –
Тепер не турок я! Козак!
Подібні поетичні емоції завжди стають благодатним грунтом для пародистів, тож чи варто дивуватися, що Володимир Гаранін негайно розвинув цю тему, конкретизував та «облагородив» її:
Він все життя про рідний паспорт мріяв.
І, бачте, сподівався недарма:
Лиш вітер незалежності повіяв –
Вже й паспорт є! А коньяку – нема!
І цілком природно назвав цю епіграму-«обурення» «Слово на вітер».
Гуморески В. Гараніна – «Зайва турбота», «Пригоди інопланетянина на Землі», «Помилка знахаря», «Бабина філософія» та кілька інших, опублікованих у даній збірці, – переконують нас, що маємо справу з гумористом характерним, який знається на національній психології, і який однаково добре володіє і гумором ситуації, і гумором фрази; більшість із цих гуморесок виростають на дріжджах сучасності та злободенності. Єдине зауваження щодо них, – що в якихось проявах вони аж занадто традиційні, а хотілося б, щоб В. Гаранін поступово позбавлявся цієї «непорушної» традиційності, вдаючись до пошуку власних гумористичних засобів, власних сюжетних рішень, власного почерку. Згоден, це вже ситуація, коли – якщо все добре, то хотілося б, аби було ще краще. Але я впевнений: такий майстер, як В. Гаранін, на подібні пошуки здатен.
Дуже приємне враження справляють епіграми Володимира Гараніна, присвячені своїм колегам Станіславу Конаку, Віталію Орленку, Василю Барладяну-Бирладнику… Лаконізм кожної з цих епіграм вдало поєднується з точно вивіреними творчо-психологічними особливостями «заепіграмованих» літераторів, що робить героїв пародій угадуваними, максимально олюдненими та біографізованими, як це, наприклад, добре видно з епіграми на прозаїка Віталія Орленка:
Можливо, твором геніальним
Він міг би всіх нас «оглушить».
Та тридцять літ оригінально
Й талановито він мовчить.
Кожен, хто знає прозаїка Віталія Орленка, та знає, як складається його творча біографія, погодиться, що перед нами вже навіть не пародія, а такий собі, з сумним гумором писаний, творчий портрет. І це ще раз засвідчує майстерність Володимира Гараніна як співтворця класичної епіграми.
Свого часу ми вже бачили на своїх книжкових полицях видані в серії «Бібліотечка лауреатів премії імені Степана Олійника» збірки Володимира Івановича та Володимира Вдовиченка, й ось перед нами третє видання «бібліотечки», яке підтверджує, що задум її був своєчасним і обгрунтованим. Лауреатами премії ім. Степана Олійника є провідні гумористи України. Тож, завдяки цій «бібліотечці», їх твори стають набутком наших шкільних бібліотек, проникають до репертуарів професійних і самодіяльних акторів-читців, ідуть у широкі читацькі маси. А чи ж не в цьому основне покликання будь-якого художнього твору, тим паче твору, породженого з глибин українського народного гумору?
ЗАПОВІДІ САТИРИКА
СЕРГІЄНКО КОСТЯНТИН. ОПОВІДКИ НА ТЕМУ ПРО ХОМУ ТА ЯРЕМУ. САТИРА, ГУМОР. БІБЛІОТЕЧКА ЛАУРЕАТІВ ПРЕМІЇ ІМЕНІ СТЕПАНА ОЛІЙНИКА. ОДЕСА. 2007
Перечитуючи цю невеличку книжечку вибраних сатиричних та гумористичних поезій, що з’явилася в “Бібліотечці лауреатів премії ім. С. Олійника”, ще раз переконуєшся, що в особі Костянтина Сергієнка (1925 – 2003) маємо поета, який гідно репрезентував на Одещині українське сатирико-гумористичне слово впродовж усіх 70 – 90-х років минулого століття. Я добре знав цю людину, і можу засвідчити, що Кость Сергієнко належав до того типу сатириків, у якому характери творів, характери його літературних героїв вдало поєднувалися з характером самого літератора: гострий, прискіпливий погляд на життя; влучне дотепне слово, уміння формувати сюжет більшості своїх творів, як своєрідну заповідь сатирика: не криви душею, не радій біді ближнього свого, не зраджуй свого таланту!
Ну ж і Пегас діставсь поету Власу!..
Як Влас, було,
рушав на штурм Парнасу.
Отой Пегас –
бодай добра не знав!
Щоразу до буфету завертав!..
Чи то забув дорогу клятий кінь,
Чи на Парнас було летіти лінь,
Та через нього й через той буфет
У Власові довчасно вмер поет.
(“Винний Пегас”)
Основу книжки становить великий цикл “Оповідки на тему про Хому та Ярему”. Зароджений з двох-трьох мініатюр він згодом переріс у таку собі сатиричну енциклопедію народного буття, над якою Кость Сергієнко працював до останніх днів своїх, щоразу збагачуючи галерею її образів новими й новими типажами. Він умів підмічати такі прояви нашого світобачення, такі риси взаємин, такі деталі егоцентризму, які сягали філософських узагальнень і змушували читача по-іншому – критичніше, прискіпливіше придивлятися до самого себе, замислюючись над тим, хто він, зрештою, у цьому світі, яку роль відведено йому в суспільному житті, і що він залишить по собі нащадкам. Саме під цим кутом зору найвиразніше сприймаються його мініатюри “Мораліст”, “Відвертий боржник”, “Ярема-ревізор”, “Розсудливий заступник” та низка інших.
Пригадую, як під час одного з пленумів Спілки письменників у Києві гостро дебатувалася проблема “тематичної вичерпності” сатирико-гумористичних творів. Тоді цілком справедливо йшлося про те, що в своїх творах наші гумористи вже йдуть по двадцятому тематичному колу, експлуатуючи тих самих персонажів: “сварливу жінку”, “підступну тещу”, “зашкорублого бюрократа” і “невдячного, вічно гнаного зятя”. Це, справді, проблема. Як проблема і те, що чимало наших гумористів не піднімаються вище заримовування народних оповідок, анекдотів та мисливських побрехеньок. Зустрічаються такі ходульні і персонажі і в Костянтина Сергієнка – не без того. Але, навіть вдаючись до їх експлуатації, поет уміє знайти якийсь свіжий сюжетний поворот, якийсь оригінальний підхід у сприйнятті даного образу та явища; якесь цікаве рішення.
Скажімо, вже скільки разів ми читали про липових кандидатів наук, або тих кандидатів, чиї “праці” не варті навіть вартості паперу, якого на них змарновано. Та ось ми читаємо сатиричну мініатюру К. Сергієнка “Сіно-солома”... І сюжет нібито ж знайомий, і герой – давно упізнаваний, а все одно твір сприймається якось по-новому, змушуючи ще раз замислитися над цим поширеним у вітчизняній науці явищем – безвідповідальністю перед наукою і перед своєю совістю:
Ушкварив дисертацію Віслюк:
Складну проблему розв’язав,
сірома,
Довів таки, що сіно – не солома...
Тепер Вухатий (кандидат наук!)
Над докторською нудиться
сумлінно:
Доводить, що солома –
це не сіно...
Добре зробив упорядник Володимир Гаранін, що доповнив, підсилив цикл “Оповідок на тему про Хому та Ярему” невеличкими, але досить промовистими циклами “Заповіти”, “Гуморески, жарти, сатиричні мініатюри”, “Коло – літературне” (одну з гуморесок цього циклу – “Винний Пегас” – я вже процитував), “Розумні діточки”, “Епітафії”...
Костянтин Сергієнко був одним із перших, хто свого часу отримав звання лауреата премії ім. С. Олійника; і він же був серед тих, хто започатковував Олійниківські читання на Одещині. Тож поява цієї книжечки, що побачила світ у “бібліотечці ім. С. Олійника”, та виданої за сприяння Обласного благодійного фонду ім. С. Олійника, є даниною пам’яті і шани сатирику та гумористові, чиє ім’я вже залишилося на скрижалях і вітчизняної гумористики, і всеукраїнського Олійниківського руху.
