Фільм Єви Нейман "Біля річки" демонструвався у кінотеатрі "Маски" два тижні. Перш ніж вийти у широкий прокат, він був репрезентований на фестивалях: у Роттердамі, Москві, Лагові, Каннах, Севастополі, й так чи інакше відзначений. Про фільм багато писали, у цілому, позитивно. Режисер Єва Нейман давала інтерв'ю, у яких, окрім усього іншого, переконувала критиків, а заодно й читачів, у тому, що вона є ученицею Кіри Муратової. Робити це їй довелося тому, що автори статей, немов змовившись, характеризували її фільм як "Кіромуратівський".
...У нього взагалі непроста доля. Три роки Єва Нейман шукала гроші для того, щоб втілити на екрані розповідь Фридриха Горенштейна "Бабусі", що справила на неї сильне враження. Після того, як у Міністерстві культури та туризму замовила слово за неї Кіра Муратова, із держбюджету було виділено гроші. У знак протесту проти того, що довгоочікувані бюджетні асигнування дісталися "режисерові з-за кордону", саморозпустилася худрада Одеської кіностудії. Зйомки фільму проходили на тлі пристрастей навколо акціонування студії.
"Режисер з-за кордону" Єва Нейман народилася у Запоріжжі, в родині... одеситів. 19-річною вона виїхала до Берліна навчатися у академії кіномистецтва. Що стосується "учнівства" у Кіри Муратової, то воно виразилося в проходженні практики у ролі стажиста на зйомках фільму "Другорядні люди". У подальшому Кіра Георгіївна допомогла Єві Нейман не лише у питанні фінансування зйомок, але й при виборі виконавиць головних ролей.
Чи варто говорити, що в Одесі із нетерпінням чекали на вихід фільму. Тим більше, що він став першою ластівкою, яка вилетіла зі стін відроджуваної Одеської кіностудії. Гадаю, усі опоненти акціонування зітхнуть із полегшенням, якщо на студії буде зніматися гарне кіно.
"Біля річки" – фільм, знятий у традиціях доброго, старого, інтелігентного кіно. Вже з перших кадрів він повертає нас до "доамериканської" епохи, коли на екранах й у спомині не було жодних бойовиків, трилерів та інших жахів. Єва Нейман не прагне вразити режисерськими знахідками, нестандартними прийомами, різного роду постмодерністськими надмірностями. Усе зосереджено на сюжеті: спільному житті дуже старої матері (Марина Поліцеймако) та не дуже молодої доньки (Ніна Русланова). Спочатку усе розгортається за відомою схемою: мати (ледве чи не на грані маразму) ускладнює своїми примхами життя доньки. Донька із завидною регулярністю дратує матір. Здається, що вони просто "несуть" одна одну як "хрест". Насправді за їхніми не безхмарними стосунками стоять нерозривна прихильність та глибокі внутрішні зв'язки. У них, як у дзеркалі, впізнають себе багато матерів та доньок. Ми скучили за фільмами про звичайне життя звичайних людей, не обтяжених проблемами гонитви за прибутком та усуненням конкурентів. Утричі приємно, що такий фільм створено в Одесі.
Що ж стосується впливу на молодого режисера творчості метрів світового кіно (Кіри Муратової, також Андрія Тарковського), – якщо він й проявляється, то ненав'язливо, приглушено. Зовсім "по Тарковському" раптом здіймається вітер... І люди чимось схожі на "другорядних". З погляду стилістики та естетики перший повнометражний фільм Єви Нейман витримано у руслі кращих традицій лірико-реалістичного кіно. Можливо, у цьому – запорука прийдешньої появи у режисера "свого почерку".
