Князь Гліб (рік народження невідомий – помер 1015) був одним із молодших синів Великого князя Русі – України Володимира І. Серед братів найближчим йому був князь Борис, теж, як і Гліб, народжений від болгарської царівни.
Наділяючи своїх синів землями, Володимир Великий віддав Глібові, тоді ще досить юному, одне з найвіддаленіших – Муромське князівство, територія якого охоплювала частини сучасних Володимирської, Нижньо-Новгородської та Рязанської областей. Землі ці віддавна належали угро-фінським племенам (мері, муромі, мещері, черемисам), котрі посідали території між Окою та Волгою. Племена ці були слабко згуртованими. Вони не мали ні централізованої влади, ні державної організації, ні спільного війська, тому, здебільшого, безконфліктно, без пролиття крові, піддавалися слов’янській експансії, підпорядковуючись правлінню київських князів та поступово слов’янізуючись.
Жодних відомостей про те, як перебігало князювання Гліба в далекому Муромі, до нас не дійшло. Склалося в долі цього провінційного правителя так, що в історію він увійшов не життям своїм, а, винятково, своєю смертю.
Утверджуючись після смерті Володимира І на київському великокняжому столі, Святополк передусім вирішив позбутися можливих претендентів на цей престол. Позбавивши, за допомогою найманих убивць, життя свого брата, князя Бориса, він негайно послав гінців до провінційного Мурома. Те, що князь Володимир помер, гінці мали приховати. Глібові вони повинні були передати листа Святополка: “Приходь пошвидше, батько кличе тебе, він тяжко хворий”.
Який син, почувши цей поклик батька, не наказав би негайно сідлати коней? Прихопивши з собою лише кількох слуг та дружинників з особистої охорони, “з малою дружиною”, як сповіщає нас літописець, Гліб подався до Смоленська. Там він на кілька днів зупинився, щоб перепочити, найняти річковий корабель і Дніпром добутися до Києва. Проте вивідники Святополка вже знали, що Гліб прибув до Смоленська, вони стежили за ним, чекаючи, коли його буде вбито руками найманців.
Знову ж таки, в Гліба, як і в його брата Бориса, був шанс врятуватися. Справа в тому, що на допомогу братам прийшла княжна Предслава, донька Володимира Великого і Рогнеди. Побоюючись, що з усіма іншими братами Святополк розправиться так само, як із князем Борисом, вона таємно послала гінця до Новгорода, до князя Ярослава. Чому саме до нього? Та тому, що відчувала: цей князь найрішучіший, він має досить війська і досвіду, і тільки він готовий піти на Київ, щоб вигнати з нього Святополка. Вона переконалася в цьому ще тоді, як князь Ярослав бунтував проти свого батька Володимира Великого.
Отримавши звістку про те, що насправді батько помер, а брат Борис убитий Святополком, Ярослав негайно спорядив гінців у Смоленськ, щоб вони перехопили Гліба і попередили, що у Києві на нього чатує смерть: “Не ходи, брате, батько твій помер, а брат убитий Святополком”. Але, замість того, щоб якомога швидше рушити назад, до Мурома, чи принаймні повернутися до Смоленська, знайти захист за його стінами та, можливо, зібрати військо, Гліб проводив час у плачах і молитвах.
Тим часом корабель його спускався Дніпром. Важко з’ясувати: чи то Гліб мав намір все ж таки прибути до Києва, чи, може, спустившись Дніпром, хотів зупинитися в Сіверській Землі, щоб уже там з’ясувати, що ж насправді відбувається у Києві. Проте здійснити цей задум йому не дозволили послані Святополком убивці. Перехопивши його корабель поблизу гирла Смядині, притоки Дніпра, вони взяли його на абордаж.
“І коли вони, – тобто вбивці, послані Святополком, – порівнялися, то почали скакати в корабель Гліба з оголеними мечами, що блищали, наче вода. Й одразу у всіх випали весла з рук і всі від страху помертвіли. І побачивши це, блаженний зрозумів, що його хотять вбити. Поглянувши на них жалібним поглядом, обливаючись сльозами, сумирно, зі скрушним серцем зітхаючи, ослабівши тілом, жалібно вигукнув: “Не чіпайте мене, брати мої милі і дорогі! Не зачіпайте мене, того, хто не зробив вам ніякого зла!”
Коли ж переконався, що благання не допоможуть, жалібним, тихим голосом мовив: “Починайте, і робіть те, задля чого послані!”
Відомо, що цю групу кіллерів, як би ми тепер сказали, очолював “окаянний Горясер”. Що то за чоловік, якого стану, ким він був до цього вбивства та як склалася його подальша доля – про це літописи мовчать. Проте відомо, що сам він із якихось причин вбивати князя Гліба не став. Наказав зробити це князівському кухареві Торчинові. Дбаючи про власний порятунок, той схопив ножа і заколов ним свого господаря.
Під час цієї сутички корабель князя, мабуть, прибило до берега. Там убивці залишили тіло на березі, між двома колодами, а самі подалися далі, до Києва, доповідати Святополкові, що наказ його виконано.
Якщо покладатися на факти, викладені автором літопису “Сказання про Бориса і Гліба”, то випливає, що тривалий час ніхто не знав, де залишено тіло вбитого князя. Але, здобувши в битві на Альті перемогу над Святополком й утвердившись на княжому престолі в Києві, Ярослав заходився з’ясовувати, де ж саме поховані його брати. Ну, що стосується Бориса, тут жодної таємниці не існувало: місце поховання його в Вишгороді було відоме багатьом. А ось де покоїться тіло Гліба – цього не знав ніхто. А ті, що знали, або вже щезли, або мовчали. Відомі було лише, що загинув він десь поблизу Смоленська.
Тоді Ярослав почав цікавитися у смоленчан. Там подробиць смерті Гліба теж ніхто не знав, але поширилися чутки, що в одному місці, на березі Дніпра, час від часу стаються якісь дива: то раптом спалахувало світло, то на зовсім пустому місці горіла свічка, або й янголи співали...
Прикинувши, що всі ці дива відбуваються десь поблизу тих місць, в яких міг загинути Гліб, князь Ярослав почав віщувати: “Янголи співають, і світло небесне запалюється якраз на тому місці, де покоїться тіло брата!” І він послав до Смоленська кількох священиків з проханням з’ясувати, що там і до чого.
Священики справді знайшли тіло Гліба, і засвідчили, що воно виявилося нетлінним. З усіма належними поховальними врочистостями, вони поклали труну з тілом князя на корабель і привезли її до Вишгорода. Там, з іще більшими почестями, він був похований поруч із Борисом.
“Й ось що дивно й гідно уваги! – дивується сам і нас дивує автор “Сказання...” – Пролежавши стільки років, тіло Святого Гліба не було пошкоджене звіром, не почорніло, як зазвичай чорніють тіла мерців, але залишалося світлим і красивим, цілим і благоуханним. Такою була воля Бога, котрий зберіг тіло свого страстотерпця”.
Як і Борис, князь Гліб був проголошений святим. У цьому ранзі Православна Церква вшановує його й досі.
